Розділ другий

Гуси-лебеді летять

— Більше не можна, Михайлику, бо це насіння!

В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.

Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем…

Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.

— Ой, гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? — докоряє вона добірним горошинам. — Гляди в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?…

З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхаєтся:

— Почалось бабське чаклування.

— Тату, хіба можна таке казати? — аж ніби страхається мати. Їй і досі вдивовижу, що дідусь не так тримається землі, як свого ремесла.

— Не можна, не можна, — одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулиці гуркоче підвода і коло наших воріт зупиняються вимиршавлені коні. Дідусь придивляється до селянина, що злазить з воза, і добродушно глузує:

— І ми, коли подумати, люди не прості: до нас теж міністри заїжджають!

— Які міністри? — одразу стрепенувся я, надіючись почути щось цікаве.

Дідусь тицяє пальцем у вікно:

— Бачиш он дядька в постолах, що відчиняє ворота?

— Бачу.

— Це і є міністр.

— Таке скажете! — сміюся я.

— Ти не смійся — справжнісінького міністра бачиш, — запевняє дідусь.

— Кажіть! Хіба я не читав і не бачив у журналі «Нива», якими були міністри?

— А про таких не читав, і в журналах їх не друкували. — Дід виходить з хати, а за ним вибігаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають міністри, якщо не вигадує дідусь.

Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дідом, питається про його здоров'я, а далі мова йде про погоду й озимину, про невідомих мені людей, про розруху, голод на Півдні, політику, бандитів і загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Ні, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на міністра. Нарешті він питає діда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гуси-лебеді летять » автора Стельмах Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ другий“ на сторінці 8. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи