Розділ другий

— Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. — Юхрим застережливо піднімає палець правої руки, а лівою поправляє своє зобиджене галіфе. — Чого тобі, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?

— Ні, — розгублено дивлюся на округлені щоки й підбірчасті уста парубка.

— Так чого ж притирився? Яке соображеніе розуму мав? — сам з задоволенням прислухається до своєї мови.

— У вас книжки е?

— Прочотні чи з розмишленіями?

— Ні, може, є без розмишленій.

— Усе в мене є, але що тобі до того, иуцьверінку? Сватами ж ми, розкидаю мізками, не можемо бути.

— А чого? — сміливішаю я. — Може, на чомусь і зійдемось?

— Хіба що на ремінцеві, — веселішає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?

— Не дуже. І які у вас є книжки?

— Возможні і навіть невозможні, — щось згадує Юхрим і гигикає. — Але я знаю, що тобі найбільше підійдуть «Пригоди Тома Сойєра». І вони є в дядька Юхрима.

У мене аж у грудях тенькнуло, бо скільки я чув про ті незвичайні пригоди, аж ось і напав на їхній слід. У моїх очах починає жалісніти прохання, і я підробляю свої слова під Юхримові:

— Дядьку, а ви мені, натурально, не можете дати «Пригоди Тома Сойєра»? Возможна чи невозможна така возможність?

Але цим старанням я тільки пошкодив собі: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипів, мов хвіртка:

— Насмішечки, заводіяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобі!

— Які насмішечки? Що ви, дядьку! Хіба можна насміхатися над старшими, та ще у великодні свята?

Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся.

— Є ж такі недоколихані, що не мають ані поняття, ані елеганції, а тільки й соображають насмішечки собі, — на когось гніваються очі й уста, окантовані грубими пружками.

— Еге ж, — погоджуюсь я. — То дасте мені «Пригоди Тома Сойєра»?

— А нащо вони тобі?