№1. Роман-вибух

Я вдруге завмер. У жодному потягу в жодній країні світу не існує такого поняття, як «купе біля туалету». А навіть якби й існувало, то інша ціна була би. Дивна ця Укрзалізниця. На її місці я зробив би у вагонних туалетах євроремонт і брав би за місця біля них подвійний тариф.

— А нема іншого?

— Є. В купе зразу біля провідника.

Я завмер утретє. Блондиниста касирка відкрила мені три нових різновиди купе: звичайне купе, купе біля туалету і купе зразу біля провідника. Усі — за одну ціну. Але кожне з цих купе має свої особливості, тобто кожне купе, яке вартує однакову суму, насправді є відмінним. Заморока не для кожного.

— А яке краще? — песимістично спитав я, хоча й передчував усю марність свого запитання.

— Краще посередині вагона. Але таких нема.

Я взяв квиток у купе біля провідника. Подумав собі, що від провідника, сподіваюся, буде пахнути краще, ніж від туалету. Я таки поїду на ту конференцію. Мама, довільно переказавши останню серію «Роксолани», спитає:

— А чо ти їдеш? По роботі?

— Конференція. Міжнародна. На мою тему, — це в нас такий пароль.

— Будеш там виступати? — боязко спитає мама, яка ні разу ніде не виступала, навіть на педнараді у школі.

Багатьом матерям було би спокійніше, якби ми ніде не виступали і спокійненько собі жили на півставки провінційного вчителя географії. В її очах, напевне, я герой і дурень в одній особі (завжди забуваю уточнити). Її життя — типове життя того покоління, яке свідомо уникало зовнішніх ризиків і ніколи не лізло на рожен. Часи змінилися, але звичка ховатися від життя за заштореними вікнами лишилася. Не вип’ячуватись із загалу, не вивищуватися над низьким горизонтом розміреної звички, бо за це дадуть по голові якщо не люди, то саме життя. Ця філософія діоґенівської втечі є рятівним колом для цілого покоління. З тією різницею, що Діоґен шукав у своїй бочці просвітління, а те покоління шукає самозабуття.

— Ну а чого тоді їхати? Звичайно, буду виступати, — цього й не треба було казати, адже мама по замовчуванню знає, що без цього я не обійдуся. Хоча її логіка позірно правильна: навіщо комусь щось доводити? Світу не зміниш — улюблена істина не одного покоління, привченого до корму згідно з розкладом.

Щоразу, коли я на якийсь час кудись їду, то виразно переконуюся: я несамовито люблю Львів. Маючи за спиною велику кількість прощань зі Львовом, я вивів для себе досить ємне означення, яким є Львів. Це місто, в якому всього є багато. Багато таланту і багато плебсу, багато креативу і багато примітиву, багато краси і багато потворності, багато любові і багато ненависті, багато модерного і багато допотопного, багато естетики і багато несмаку. Усього — багато. Те, яким є Львів, залежить від того, ЩО саме ти помічаєш більше. Хто не хоче помічати багато доброго — той завжди віднайде ще більше поганого. Все залежить від того, яке з цих «багато» переважить. Розгадка Львова полягає в тому, що ці «багато» не антагонізують, не змагаються між собою. Багато доброго переплелося з багато поганого — і вже становлять нерозривний організм, багатий на все. Совок, капіталізм, прогресивна Європа, просто Сихів, просто Левандівка, Стрийський парк, кмітливі кнайпи, забігайлівки з жирними столами, вишуканість, сморід, самобуди, сецесія, привласнені катедри, рум’яні мормони, готична молодь, нацики в балонових куртках — увесь цей коктейль уламків із різних часів-світоглядів-стилів приперчений самовдоволенням. Якби Львів був стравою, то його рецепт полягав би в приправах. Львів навчився штучно присмачувати себе. Тут треба платити не за каву, а за сердечко з піни. Не за пляцок, а за пудру, просіяну крізь трафарет, та ягідку фізалісу. У Львові губиться смак основи. Львів — майстер дивертисментів і оздоб, розрахованих на емоційне, естетичне сприйняття. Львів — ас другорядностей.

Коли всього є багато — створюється ефект перенасичення і загубленості. Тонкі натури ризикують утопитися в потоці безперервного фесту, і тому той Львів, в якому я розчинився, практикує атомізованість. Де-не-де, незалежно один від одного, опираючись на вузьку локальність, відбуваються тисячі подій для десятків людей. Атомізація суспільства — неминучий тренд майбутнього, і він уже взяв нас за горло.

Стосунки обдарованих та обділених — ось моя вічна трагедія. Обдаровані підсвідомо прямують до стану автаркії — стану, який полягає в мінімальній кількості стосунків із зовнішнім світом. А обділені нікуди не прямують і нічого не спрямовують, вони просто переспівують по телефону Паваротті, декламують поезію про чебрець дитинства і тишком-нишком, коли ніхто не бачить, кайфують від крівого зєркала. Обдаровані приречені на обділених, а обділені чхали на обдарованих. Так і живемо, душа в душу, говірливі самітники, які обросли сотнями зв’язків не для душі. Одинокість — як різновид душевного карантину.

З мене дуже хороший мандрівник. Буваючи в різних містах, я намагаюся ніздрями вловити саму атмосферу. Бо в ній — уся інформація. Жодне місто просто так не постає. Хтось мусів був прийти на цей пагорб і оселитися з цілком конкретною метою — вижити. Міста не з’являлися спонтанно. Це обдумане насильство над простором, штучні творіння людей ціною наруги над незайманою природою і площею. Місто — це нова якість, в якій людина мусить відмовитися від повної свободи та інстинктивних звичок. Унітаз на восьмому поверсі панельного будинку, суцільна бруківка навколо, трав’яні газони, якими заборонено тупцюватися, світлофор, промзона, тролейбус-трамвай, притишені розмови в кав’ярнях, робочий графік з 9 до 18 — усе це місто, добровільна угода людей, які захотіли зорганізуватись у щось дуже умовне з метою самообмеження. Хоч би якими вічними здавалися зорі з мого балкона, місто стає містом якраз завдяки своїй ненормальності. Ось чому древні люди, аби якось облагородити свої міста (свої дітища), придумували патронів із сонму святих і великомучеників. Цей самообман допомагав бодай якось виправдати факт існування неприродного місця, в якому люди погоджуються жити ключицею до ключиці.

Коли термін висилки до Сибіру добігав кінця, Стефко й Іруся просто марили поверненням до свого рідного Львова, в якому вони познайомилися на слизькій бруківці та шлюбували одне одному. Десь так само ізраїльтяни марили землею обітованою, спинним мозком відчували справдження пророцтва. Всі життєві плани антисовєтчиків були скеровані на Львів. Моя мама народилася ще там, у Красноярському краї, всі її дитячі фотографії зафіксували позаду неї дрімучі пейзажі лісових масивів, непрохідних і правічних. Із нею, 4-річною, вони поверталися через Москву. Дорога зайняла близько тижня. Це була рееміграція людей, які їхали в порожнечу своїх сподівань. Вони не знали, що їх чекає. Вони не знали й того, що їх тут ніхто не чекає.

Львів їх не чекав.

Львів зустрів їх дошкульною зливою. Лило, наче з відра, несамовито періщило по вокзальному даху, вітер задував жмені холодної дощівки аж на перон. Три людини ступили на львівську землю, обітовану і вимріяну. В надії перестрибнути ці 8 років і лишити їх гнити в сибірській мерзлятині. Вони з боку себе не бачили, тому могли піддатися самообману. Насправді ж на їхніх лобах біжучим рядком блимало тавро антисовєтчиків. Його несила було стерти нічим, навіть походами на першотравневі паради чи піонеризацією своєї доньки. Їхня справжня, невдавана сутність унеможливлювала комфортне існування в шизофренічній системі координат, де кожен шукав свій різновид ескапізму від дійсності. Ірусю все денервувало, валізи намокли, в парасолі вилізла шпиця, взуття не передбачало такого потопу, і всі ці люди навколо — ну що за обличчя в них? Звідки все це повилазило? Хто ці людиська?

У помешканні, звідки «евакуювали» Ірусину родину, жили вихідці з села. Вони розібрали буржуазний п’єц, вимощений із австрійських потрісканих кахель алябастрового кольору. Вони і сотні тисяч «вони» прийшли на все готове, відібрали, привласнили цей простір, обжитий і нагрітий кимось до них, кому не пощастило. Ці нові мешканці, мабуть, ні в чому не винні. Ґарантом їхньої невинуватості є амнезія, яка стала їхнім повітрям. Вони аґресивно відганяли від себе думки, що це не їхнє місто, не їхнє місце. Вони теж боялися найменшого стуку в двері. Ці люди почали обживати Львів, як злодії: жити тихо, говорити тихо, діяти тихо, думати тихо — щоб не повторилося все те, що бачили ці стіни.