Розділ «Леонід Ушкалов Що таке українська література Есеї»

Але, може, ще колоритніше змалював народний волевияв Леонід Глібов у своїй «Повісті про міські вибори…» Початок тут пушкінський — епічний і обнадійливий: «Не стая воронов слеталась / На груды тлеющих костей — / То избирательных мужей / Толпа густая собиралась». Та й настрій у публіки відповідний: «Всем предстоял опасный бой, / Надеждам смерть, тщеславью раны — / И все невольно за карманы / Хватались робкою рукой». А чим напхані кишені «избирательных мужей», не мені вам казати.

І що ж далі? Далі — трохи чи то вже містики, чи еротичних фантазій: «Вошли, глядят: во мраке залы, / Зияя черною дырой, / Виднелся ящик роковой…» О! Скринька для голосування. Тепер, здається, все готово. І пішло: до ночі голосували, вночі підраховували голоси. Нарешті, світлий ранок наступного дня — оголошення результатів голосування: «Блеснуло утро правды яркой. / И что ж? На поле битвы жаркой / Героев встретил общий смех. / Стоят они, потупив взоры, / В недоуменьи: как, мол, быть?..» Як, як? Гайда на другий тур!..

Словом, немає нічого нового під сонцем. І, попри те, що з демократією в нас великі проблеми, ми постійно когось обираємо, обираємо, обираємо… Я пам’ятаю одну стару народну побрехеньку. Забігає до хати хлоп і кричить, майже як той Ніцше: «Чули, що Бог помер?» «Правда?» «Правда!» «Ну, то оберімо іншого!» Починається «висунення кандидатур»…

---

Урок 16

---

«НЕ ЗАВИДУЙ БАГАТОМУ…» Про гроші, піратів і про українську класику

Наприкінці червня 2009 року відомий німецько-американський історик Фриц Штерн три дні гостював у Гамбурзі у свого старого друга, п’ятого канцлера ФРН Гельмута Шмідта, того самого, котрий охрестив колись Радянський Союз «Верхньою Вольтою з балістичними ракетами». Наслідком їхніх дружніх розмов стала книга-діалог «Unser Jahrhundert» («Наша епоха»). Правду кажучи, люди політики мене мало цікавлять, тож я ледве чи розгорнув би цю книжку, якби її українським перекладачем не був мій син. Але ті кілька годин, які я присвятив читанню діалогу, не стали для мене втраченим часом, бо співрозмовники — освічені, щирі, небайдужі люди, за чиїми плечима велике й насичене подіями життя, що зробило обох по-справжньому мудрими. І десь на середині їхньої бесіди зринає питання: чи можна контролювати сучасний капіталізм із допомогою певних правил? Шмідт відповідає на це ствердно, а от Штерн сумнівається, бо, на його думку, сьогоднішня нестримна гонитва людей за багатством — річ дуже тривожна, й регулювання не зарадить тут справі, якщо не змінити людської свідомості. «Це пов’язано з вихованням, — каже він, — передовсім із моральним вихованням. Жадібність слід самостійно обмежити певними рамками, адже має бути зрозуміло, що в житті є інші цінності, крім грошей…» Штернові здається, що гасло: «Багатство понад усе!» — набуло сили зовсім нещодавно, бо ще в середині минулого століття молодь залюбки йшла до університетів на різні спеціальності, тоді як тепер більшість студентів хоче вивчати бізнес і лише бізнес. Навіщо? «Тільки задля того, щоб заробляти гроші». Так-так, «сьогодні гроші — єдина форма визнання».

Шмідтові не дуже імпонують оці нотки «культурного песимізму». Та ні, заперечує він, безмежна жага багатства стара як світ. Вона була ще в римлян. Згадаймо хоча би Марка Ліцинія Красса. Мабуть, така вже людська природа, бо завжди та скрізь є люди, котрі думають, що «для них не існує меж». І якраз тому суспільство має всіляко пильнувати ці межі. Доки людина збагачується власним коштом, нехай собі збагачується. Та щойно вона починає робити це коштом сусіда, як повинен прийти суддя і сказати їй: «…Ти не маєш рації, спершу поверни крадене, а потім сядеш до в’язниці. Морське піратство — ось дуже гарний приклад того, що потяг до збагачення не є чимось новим». Те, що зараз відбувається в Сомалі, продовжує Шмідт, колись було й у Північному морі, й на Балтиці. І якщо західні держави вживають заходів, аби покласти піратству край, — чудово! З допомогою судового нагляду треба покласти край і махінаціям фінансових менеджерів, бо це — те саме піратство. Утім, ясна річ, світогляд сьогоднішніх фінансових менеджерів-піратів буде характерний для декого й через дві тисячі років…

Я не розуміюся на фінансовому менеджменті. Та і про піратство знаю не дуже багато, хоч у моїх венах і тече кров українських піратів-ушкалів, котрих, кажуть, побоювалися навіть такі відчайдухи, як запорожці. Проте ця розмова Штерна зі Шмідтом наштовхнула мене на думку поміркувати про те, як трактували питання багатства та бідності в нашій традиції. Маю на увазі не житейські реалії, бо тоді, мабуть, одразу ж доведеться визнати, що правда на боці Шмідта. Казав же ще на початку XVII століття Мелетій Смотрицький у своєму «Паренезисі»: зараз люди живуть за принципом «хто вкрав, той прав». А хіба сьогодні в Україні діє якийсь інакший принцип? Тим паче, що для переважної більшості нещодавніх бідняків (колись Бертольд Брехт іронічно зазначив, що комунізм — це справедливий розподіл не багатства, а злиднів), чи то пак громадян «Верхньої Вольти з балістичними ракетами», котрі раптом відчули смак «заборонених плодів» споживацького суспільства, гроші цілком природно затьмарили все на світі. Та й багатьом письменникам багатство гріло душу, — Олександр Корнійчук, кажуть, примудрився стати мільйонером навіть за часів сталінської диктатури. Ні. Я хочу поговорити про моральні ідеали та про етос, тобто про те, що виходить за межі повсякденності.

І отут одразу впадає в око одна, здавалося би, доволі дивна річ: у трактуванні питань багатства та бідності симпатії українських класиків здебільшого були на боці бідності. Хіба що для тих авторів чи героїв, котрі існували в системі координат людей «третього стану», багатство відігравало роль соціальної та моральної цінності. Наприклад, Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» писав про свого батька: «…Батько так ненавидів всякий нестаток, що навіть саме слово «бідність» ніколи не вживав до своєї особи. Замість «моя бідність» він міг сказати «моє багатство», наприклад: «Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи». Зрештою, думка про багатство як про Божий дар з’явилася не вчора. Ще автор почаївської книжки 1772 року «Зерня Божого слова», розказавши історію про те, як грецький кінік Кратес викинув у море своє добро, щоби воно не заважало йому бути вільним, далі писав: «Я сміло ручуся, що коли б славетний філософ Кратес знав Бога й коли б святий Павло трапився в той час, коли він висипав своє багатство в море, кажучи: «Геть від мене, злі спокуси! Погублю я вас, щоб ви мене не погубили!» — то, звісно, притримав би йому руку. Чи може багатство погубити тебе, мов живе? Не погубить воно тебе, якщо ти сам себе не погубиш».

І все-таки наші класики куди частіше поціновували багатство так, як те робив Кратес. Ось хоча би Григорій Сковорода, який у 24-ій пісні «Саду пісень» проголошував свій «голяцький» жереб: «Вас Бог одарив ґрунтами, та враз може те пропасть. / А мій жереб з голяками, та Бог мудрості дав часть». Ясна річ, філософ каже тут не про всяку бідність, а про бідність добровільну, бідність-чесноту, яка, зрештою, не має нічого спільного зі «старчачими торбами». Про це він прямо писав у своїй «Похвалі бідності»: «Був убогий Христос, — бо зневажав скарби, / Павел був нуждарем, бо не жадав утіх, / Не в старчачих торбах, бідносте, ти живеш, / В серці чистім і праведнім». Саме тому Сковороду й порівнюють зі святим Франциском Асизьким — чоловіком, котрий з юності був заручений із «прекрасною дамою Бідністю».

Схожа настанова характерна і для світогляду наших кобзарів. Мабуть, найкрасномовнішим свідченням цього може бути те, що знаменитого Остапа Вересая відлучили від кобзарського цеху, коли він почав вихвалятися своїм успіхом у панів та ще і брязкати подарованою йому золотою табакеркою. Тоді інші цеховики спитали: навіщо тобі золота табакерка, коли ти навіть не можеш її бачити? Цей епізод майже дослівно збігається з притчею Сковороди «Вдячний Єродій», де мавпа Пішек із гордістю каже: нещодавно марокканський монарх подарував моєму синові, котрий служить у нього пажем, табакерку. А мудрий птах Єродій питає: «Навіщо йому табакерка?» «Як навіщо? — дивується Пішек. — Невже ти не знаєш, що наш рід славиться тим, що найкраще наслідує людей? Носи та май, хоч і не нюхай». І там, і тут — варіація на тему несправжнього існування, яскравою прикметою якого є багатство. Я би сказав, що це варіація на тему диявола-миродержця як «Божої мавпи». Мабуть, щось схоже мав на думці Лазар Баранович, коли писав: «Злото — зло то…»

Добровільна бідність постає ідеалом і у старовинних козацьких думах, що їх співали кобзарі. Пригадаймо хоча би колоритний портрет Феська Ганжі Андибера, в якого «шапка-бирка — / Зверху дірка, / Шовком шита, / Буйним вітром підбита…» А коли зважити на те, що Андибер — багатий запорозький гетьман, то його голяцьке вбрання стає яскравим символом зневаги до багатства. Воно так само промовисте, як і вчинок того безіменного запорожця з повісті Гоголя «Тарас Бульба», котрий навмисне запацьорив дьогтем свої дорогі шаровари з червоного сукна, щоби показати «повне до них презирство». Очевидно, козацьке життя — перемінне, мандрівне, сповнене різних пригод — само формувало розуміння нікчемності земних благ. Але головне, як на мене, інше: козаки — люди лицарського стану, для котрих багатство — ніщо, а свобода — все. А ще, говорячи про зневагу козаків до багатства, не варто забувати й того, що то були глибоко набожні люди. Дмитро Чижевський колись казав, що герої роману Куліша «Чорна рада» висловлюють свої думки ледь не цитатами зі славетного трактату Томи Кемпійського «De imitatione Christi» («Про наслідування Христа»), в якому вже на початку зринає максима: «Марнота — шукати зникоме багатство й покладати на нього свої надії».

Тим часом ставлення до професій, які мали на меті збагачення, у старій Україні було неприхильне. Якщо торгівлю ще сяк-так терпіли, то лихварство вважали тоді великим злом. Що таке лихва? — питав Інокентій Гізель у книзі «Мир з Богом чоловіку». Це — «прибуток, який виникає не з праці, не з купівлі, а тільки з позики», і який рішуче засуджують усі закони: і Божий, і церковний, і цивільний. А в київській «Учительній Євангелії» 1637 року прямо сказано: «лихварство — це справжнє розбишацтво». Ну, от ми й повернулися до теми фінансових менеджерів-«піратів», яку порушив Гельмут Шмідт.

Не кажу вже про те, що панування «золотого тільця» породжує в людських душах тугу за ідеальним, бажання правди, а часом і стрімкого гону «на маргінеси». Саме на цьому ґрунті виникає, наприклад, наша босяцька лірика, найяскравішим представником якої був Іван Манджура. «Мені голотонька миліш, / Між нею душеньці миліш, / І де голота, там і я…» — писав поет, повторюючи на свій лад сковородинське: «А мій жереб з голяками…» Бідність для Манджури — кінічний жест, заперечення суспільної конвенції, жага свободи, прагнення нічим себе не зв’язувати. Недаремно Михайло Мочульський порівнював поезію Манджури зі скандальною «Піснею голодранців» («La chanson des gueux») Жана Ришпена, який поруч із Полем Верленом, Артюром Рембо, Шарлем Кро й іншими належав до кола «проклятих поетів». Звідси ж таки — і яскраві образи «нігілістів» (у повісті Панаса Мирного «Лихі люди»), котрі «зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель», і моральний максималізм наших есерів-«боротьбистів» — творців Українського Ренесансу 1920-их років, і Тичинина поетизація комунарів, котрим сняться вночі утопічні фаланги Фур’є… Гадаєте, це промовляє заздрість бідного до багатого? Аж ніяк. Це — туга за справжньою людиною, те, що так виразно бринить у домежно простих словах Шевченка: «Не завидуй багатому, / Багатий не знає / Ні приязні, ні любові — / Він все те наймає».

---

Урок 17

---

«ЩЕ ЯК БУЛИ МИ КОЗАКАМИ…» Тема свободи в українській традиції

Не так давно видатний італійський славіст Санте Ґрачотті у статті «Українська культура XVII століття і Європа» писав: «…Культ свободи-незалежності та громадянських прав в українців виявляється вже з XVII століття, і тому саме це століття становить непомильну ознаку приналежності України до Європи». На підтвердження своїх слів учений цитував наші старовинні пам’ятки, зокрема вірші Касіяна Саковича на честь гетьмана Сагайдачного, а далі зазначив: «Насамкінець хочу згадати про поезію, яка виходить поза хронологічні, але не поза тематично-культурні рамки нашої теми, тобто про «De libertate» Сковороди, твір, присвячений батькові вільної батьківщини — Богданові Хмельницькому; вкрай важливим є те, що на широкому горизонті письменника, який є також філософом та високого рівня богословом, — присутня ця тема».

Справді, свобода як найвища цінність земного життя людини є однією з магістральних тем нашої літератури XVII—XVIII століть. У цьому можна вбачати не лише наголошену в Ґрачотті «європейськість» тогочасної України, але й панування в ній ідеалів лицарського стану та навіть прояв прикметних рис психіки українця, для котрого, як писав колись Дмитро Чижевський, характерне «стремління до свободи в різних розуміннях цього слова». Так чи так, а уявлення про свободу як про найважливішу рису людського життя… та ні! не рису, а самісіньке його єство, щось таке, чим людина є, — характерне для нашої традиції куди більшою мірою, ніж може видатися на перший погляд. І не думайте, що я кажу це під впливом якого-небудь метанаративу на зразок «універсальної історії свободи» абощо. Аж ніяк. Я про те, що українські автори часів бароко — доби героїчного чину в нашій історії — підносили свободу на недосяжну висоту. Справжнім панегіриком свободі є написана вже 1623 року «Юстифікація невинності» Мелетія Смотрицького. Свобода, каже Смотрицький, воістину «золота, а радше — неоціненна… недаром Діоген, коли його спитали, що в людському житті найліпше, відповів: “Свобода…”» А завершує свої міркування про свободу Смотрицький такими словами: «Солодкою, неймовірно солодкою є свобода, бо за неї, буває, легко віддають не тільки багатство, не тільки здоров’я, а навіть саме життя». Звідки цей пієтет письменника до свободи? Поза сумнівом — від лицарського етосу. Принаймні саме Смотрицький у полемічному трактаті 1622 року «Еленх» чи не вперше в нашій літературі порівняв запорожців із лицарями Мальтійського ордену. І цей образ козаків-«мальтійців» матиме довге-довге життя. Згадаймо хоча би створене 1934 року оповідання Юрія Косача «Вечір у Розумовського». Там Бетговен питає у графа Андрія Кириловича Розумовського: «Козаки — це українські флібустьєри?» «О, ні, маестро, — відповідає на те граф. — Козаки — це, скоріше, організація на зразок мальтійських кавалерів… Не забувайте, маестро, що за сливе три віки запорозькі козаки були spiritus movens [рушійною силою] прямувань України до волі…»

А що ж таке свобода для наших письменників XVII—XVIII століть? Перш за все — «золота вольність» (aurea libertas). Це поняття набуло в тогочасній Європі значного поширення, а в Речі Посполитій узагалі стало серцевиною політичного устрою, забезпечивши шляхті численні права та привілеї. Його трактували як найважливіший складник лицарського ідеалу. Якраз таким постає воно й у згаданих у Ґрачотті віршах Касіяна Саковича. Найбільше, що є в людському житті, каже поет, — це свобода. Хіба ж ні, коли все Боже твориво за власним єством прагне свободи! А далі — хвала «золотій вольності»: «Золотая вольність, так її називають, / Доступити її всі пильно ся старають. / Лиш вона не кожному може бути дана, / Тільки тим, що боронять Вітчизну і Пана. / Мензтвом її лицарі в війнах доступають. / Не грошима, а кров’ю її викупають». Як це не схоже на наші сьогоднішні уявлення про свободу, яку начебто дають гроші! А за часів бароко навіть у суто церковних жанрах тема свободи поставала в перспективі «золотої вольності». Ось, наприклад, збірка проповідей Антонія Радивиловського «Вінець Христа». «Серед усіх земних благ, що їх цінує людина, — стверджує проповідник, покликаючись на авторитет грецьких і римських класиків, — як-от вона цінує шляхетний рід, щастя, багатство, славу, силу, тілесну красу чи приятелів, немає кращого добра за свободу. Як каже історик Лівій: «Понад усі людські земні блага я ставлю свободу». Те саме й у Ксенофана: «Найшляхетнішою річчю серед усіх речей я вважаю власну свободу».

Ясна річ, наші автори трактували свободу не лише в етичній площині. Вона раз по раз набуває в них і суспільно-політичного звучання. Той-таки Мелетій Смотрицький, гаряче обстоюючи у своїй «Суплікації» права «старожитнього народу руського», висуває на передній край поняття свободи. «Наш руський народ, — пише полеміст, — прилучився до народу польського як рівний до рівного, як вільний до вільного. Але де ж та свобода, якщо він мав би бути поневолений у вірі!» Та сама ідея перебуває і в підложжі неприхованої відрази до всіляких форм неволі. Досить пригадати запальну промову Івана Богуна, з якою, коли вірити авторові «Історії русів», цей славетний полковник Богдана Хмельницького виступив на генеральному сеймі в Чигирині 1650 року. Висловлюючи свою незгоду з ідеєю Хмельницького щодо союзу України з «єдиновірною» Москвою, Богун казав: «У московському народі панують просто неймовірні рабство й неволя… там гадають, що люди приходять у цей світ тільки заради того, щоб не мати в ньому нічого, а бути лиш рабами».

Тим часом самого Хмельницького у старій Україні сприймали як «батька вольності». Уславлення свободи пов’язане з ім’ям великого гетьмана й у згаданій у Санте Ґрачотті поезії Сковороди «De libertate»: «Що то за вольність, добро в ній якеє? / Дехто говорить, немов золотеє. / Ах! не злотеє, як зрівняти злото, / То проти вольності воно болото… / Будь славен вовік, о муже ізбранний, / Вольності отче, герою Богдане!» І тут не проста історична ремінісценція — тут щось значно глибше. Про це красномовно свідчить назва шкільної драми, що її студенти Києво-Могилянської академії грали 1728 року на відзнаку вісімдесятої річниці початку революції Хмельницького: «Милість Божа, Україну от неудобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького, преславного військ запорозьких гетьмана, свободившая». Не важко зрозуміти, що Хмельницького змальовано тут в образі «другого Мойсея», який виводить свій народ із «єгипетської неволі». Свобода опиняється в незбагненних лабіринтах Божого промислу, а ще стає такою собі небесною «ліствицею Якова». Людина — вільна, бо є образом і подобою Божою. «Господь Бог, — писав один василіянський богослов XVIII століття, — дав нам свободу волі для того, щоб ми заробляли на небо; наша воля є вільна якраз тому, щоб ми з власної охоти цуралися зла й творили добро, а ще — підпорядковували свою волю волі Божій…» З огляду на це старі українські письменники ніколи не визнавали радикального обмеження свободи волі, характерного, наприклад, для кальвінізму. «Бог потребує добровільних слуг і послідовників, а не підневільних, — писав Петро Могила. — Звідси випливає, що людська воля повинна схилятися до доброго чи до злого не з Божого промислу (як учать послідовники Кальвіна), а так, як казав Августин: «Промисел Божий для багатьох є причиною порятунку, але для жодного не є причиною погибелі». Та, з другого боку, вони були цілком свідомі того, що, вражена первородним гріхом, людська природа не може покладатися тільки на власні сили. Навіть Сковорода, який ніколи не наголошував на темі первородного гріха, нерозривно пов’язує «дух свободи» з Христом. Оспівуючи Різдво, він каже: «Обіщан пророками, отчими нароками. / Рішить в посліднії літа печать нового завіта. / Дух свободи внутрь нас родить. / Веселітеся, яко з нами Бог!» Я гадаю, філософ міг би повторити слова Антонія Радивиловського: «Казав апостол Павло: «„Де дух, там свобода“», — а я кажу: «Де хрест Христа, там і свобода».

Й оця візія свободи, візія України, де «усі козаки, усі вільні й рівні», тобто ніхто не має «над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного», візія нашої історії як безугавної борні за свободу луною відгукнеться перегодом у «Книгах битія українського народу» — найяскравішій пам’ятці нашої романтичної ідеології. Тут збережено навіть христологічний аспект свободи, бо прямо сказано: «Тільки там свобода, де дух Христов». І можна не сумніватися, що Павло Чубинський, пишучи рядки, які стали приспівом Гімну моєї країни: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу / І покажем, що ми, браття, козацького роду», — мав на думці саме ті ідеї, про які я говорив у своєму сьогоднішньому «уроці літератури».