Розділ «Колиска для кішки»

– Може, поїдемо вже вниз, містере Невігласе? – попросила міс Фауст.

– Ось що я йому сказав, – вів далі Невіглас: – Тут у нас що? Лабораторія до-слідна. До-слідити – значить іти від одного сліду до другого, правда ж? Виходить, що вони колись щось знайшли, слід загубили, а тепер мусять знов іти до нього? Нащо ж тоді було будувати таке одоробло з майянезними ліфтами й усіляким барахлом і пускати сюди стільки схибленого народу? Що вони намагаються знов знайти? Що вони загубили? Так, так!

– Дуже цікаво, – зітхнула міс Фауст. – Тепер ми вже можемо їхати вниз?

– Звідси тільки вниз їхати й можна, – відрізав Невіглас. – Тут верх. Якщо попросите відвезти вас вище, я нічого не зможу вдіяти. Так, так!

– Тоді їдьмо донизу, – сказала міс Фауст.

– Зараз-зараз! Цей джентльмен приходив ушанувати доктора Гоніккера?

– Так, – сказав я. – Ви його знали?

– Дуже близько, – відповів Невіглас. – Знаєте, що я сказав, коли він помер?

– Ні.

– Я сказав: «Доктор Гоніккер анітрохи не помер».

– Невже?

– Він просто перейшов в інший вимір. Так, так! – Невіглас натиснув на кнопку, і ми поїхали вниз.

– Дітей Гоніккера ви також знали? – спитав я.

– Малючня, повна маячні, – сказав він. – Так, так!

29

Зниклі, але не забуті

Мені залишилось іще дещо зробити в Іліумі. Я хотів сфотографувати могилу старого вченого. Тому я повернувся до своєї кімнати в готелі (Сандра вже пішла), узяв фотокамеру та найняв таксі.

З неба все ще сипалося щось сіре та кисле. Я подумав, що могильна плита старого, засипана таким снігом, буде добре виглядати на знімку, може навіть згодитися на обкладинку книги – мого «Дня, коли скінчився світ».

Сторож біля воріт кладовища пояснив мені, як знайти місце поховання Гоніккера. «Здалеку помітите, – сказав він. – Там такий пам’ятник – найбільший з усіх!»

Він не збрехав. Пам’ятник у вигляді алебастрового фалоса, двадцять футів заввишки і три фути завтовшки, був помітний здалеку. Його обліпила наморозь.