Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Ну, доказуй уже, коли почав, — вимогливо зауважила хазяйка.

— Та, власне… Я не можу уявити, щоб жінка втримала язичка за зубами, коли йдеться хай навіть не про секретне, а просто цікаве… Моя дружина одразу ж біжить до подруг ділитися новинами, особливо, коли вони стосуються спільних знайомих.

— А моя Хеггі вважає телевізор особистим ворогом, як і всі інші засоби масової інформації, — посміхнувся молодий поштмейстер Вогер.

— Моя господиня, — заперечив Людвіг Улл, дивлячись на свою дружину, — моя вміє берегти таємниці. Я не раз переконувався в тому, а тому кажу про це без тіні іронії. Колись, дуже давно, я довірив їй таємницю, від якої, можна сказати, залежало моє життя…

— І що? — поцікавився поштмейстер. Він випив не більше за інших, однак очі йому посоловіли.

— І нічого, — посміхнувся до нього хазяїн. — Як бачите, я живий. Таємниця так і лишилася не розкритою.

— Що ж це за така таємниця? — розуміючи, що хазяїн жартує, запитав Нейс.

— Це може розкрити лише вона сама, — Людвіг Улл посміхався. — Адже це стосується, можна так сказати, нашого таємного побачення.

— Відкрийтесь, фру Інгрід, — нахилився до хазяйки Вогер. — Ми всі вас дуже просимо.

— Ну, коли вже розсекречена операція «Ганперсайд», то, мабуть, і я не буду далі тримати в секреті те, що трапилось багато років тому в Валстаді.

… Людвіг вів розвідку Рьюкана. Люди Рунге звідкись довідались, що він у місті, перевернули все догори дном, облазили всі будинки, тричі приходили до поліклініки. Він ховався у вентиляційному колодязі і кожного разу забирав туди з собою рацію, а тут раптом (то була вже четверта облава) рація залишилась у моєму кабінеті, а точніше сказати в перев'язочній. Коли зайшли німці, я так перелякалась, що не могла вимовити жодного слова. Мабуть, лейтенант вирішив, що це він нагнав на мене такого страху. Посміхнувся, призначив мені побачення і пішов. А я знепритомніла, лиш за ним причинилися двері.

Палій, як і інші гості, з захопленням дивився на фру Інгрід. Ця висока струнка жінка приваблювала зрілою, непоказною красою. Манера триматися, відкрита, щира посмішка, тонке почуття гумору, якого в більшості так не вистачає чоловікам, особливо, коли вони збираються на урочистий обід до свого безпосереднього начальника, все це озонувало атмосферу застілля. Колись каштанове, а можливо, навіть вогненно-руде волосся фру Інгрід тепер було зовсім сиве, але це не старило її. Певне, тому Павло Кайтанович кілька разів ловив себе на думці, що хазяйка жартує, приховуючи свою молодість під сивою перукою. Йому хотілося зробити приємне цій жінці і він сказав:

— У нас на Україні теж зустрічається такий тип жінок.

— Який саме? — перепитала, трохи кокетуючи, Інгрід.

— Північний, варязький. Ці жінки переважно вирізняються мужністю, здатністю до подвигу і самопожертви.

— Повірте, — вона щиро розсміялась, — жінки, мабуть, не схвалили б моєї відвертості, але я скажу: всі ми страхополохи. Я особисто більше пасувала перед труднощами, аніж…

— Ін, — звернувся до неї чоловік, — а де наші карти? Мабуть, час скласти партію в бридж. Ви як, шановний пане консул, не заперечуєте? Поштмейстер Вогер стомився, йому довелось кілька діб пронести без сну — приймав клопітне поштове господарство.

— Так, панове… Якщо це можливо і, коли це не образить фру Інгрід, то я б оце залишив вас і завалився спати. Пробачте, фру Інгрід, я, напевне, відкланяюсь. — Він поцілував хазяйці руку і не дуже твердим кроком рушив до дверей.

Інгрід подала чоловікові карти, прибрала з ломберного столика вазу з восковою ружею і слідом за Вогером вийшла до передпокою.

— Пробачте, фру Інгрід, — весь час повторював поштмейстер, — я, мабуть таки, випив зайвого чи то ваша брага на диво хмільна.