Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

Потім у її життя несподівано увійшов Кассій. Недовга, але світла смуга щирого почуття, справжньої, глибокої жіночої любові. Потонула у тому почутті, воно поглинуло її всю до останньої клітини. Тому і пам'ять про нього залишилась такою пекучою і незабутньою. Те, що могло скласти її щастя, не сталося, не могло статися, та хіба серцю зрозуміти, що таке кордони, несхожість державного устрою, відстані?

Людвіг запропонував їй свою руку ще тоді на острові, в день закінчення війни. Було велике свято. Вона почувала себе удвоє щасливішою за інших. По-перше, прийшла довгождана Перемога, по-друге, поруч з нею був Кассій, такий коханий і бажаний. Почуття до нього було основною причиною того, що Інгрід відмовила Людвігу. Пам'ятає, вона так і сказала йому: «Я люблю! Люблю і з цим нічого не вдієш!» А Людвіг, чи то від впертого уллівського характеру, а може, наперед знаючи, чим це у неї скінчиться, поставився до її відмови спокійно. Її навіть трохи зачепила така його байдужість. Пізніше зрозуміла: Людвіг виконував обов'язок старшого брата. Він повинен був запропонувати їй руку, так вимагав звичай, закон їх роду.

Потім, коли повернулась до Хаммерферста, мала нагоду не раз переконатися, як боронить від наруги і пересудів той благородний жест старшого брата. В Хаммерферсті ніхто з її однолітків з нею навіть не розмовляв, не запрошував ні на танці, ні на вечірку. Війна забрала женихів, а молодь… За Інгрід тяглася липка, неприємна слава, тому і молоді, і хто інший дивилися на неї не тими очима, якими вибирають подругу життя. Час спливав і Інгрід вже почала було думати, що роль одинокої хазяйки готелю, що дістався їй у спадщину від таточка, який, завіявшись світ за очі, пропав десь за океаном без сліду, єдина суджена їй долею роль. Правда, можна було кинути все, продати готель, будинок, виїхати з Хаммерферста, зажити іншим життям, та щось стримувало її від цього кроку. Так ніби передчуття якесь…

І от якось до Хаммерферста приїхав Людвіг Улл. Тоді він захоплювався політикою, був обраний депутатом післявоєнного стортінга від партизанської округи Фінмарк. В уряді до нього ставились з прихильністю — хай поки ще не розсекречений, але герой. Там, нагорі, така репутація здатна створювати особливий авторитет. У той час Людвіг багато їздив по країні, популярність його мала глибші основи.

В бар її готелю заскочив ніби між іншим (мав виступати на мітингу на рибзаводі і чашечка кави була потрібна для тонусу). За кавою, власно, і було сказано все необхідне. Сказав, що був би щасливим, коли б вона погодилася стати його дружиною. Інгрід довго дивилася на нього, і нічого не розуміла, а він, намагаючись переконати її, з притаманною Уллам іронією, що, як вона пізніше зрозуміла, свідчила саме про серйозність його намірів, говорив: «Всю країну об'їхав, такої, як ти, ніде нема. Правду кажу, нема! І от вирішив удруге запропонувати тобі руку, серце і все життя. Сподіваюсь, не відмовиш… Ну, то як?»

Для неї це було так несподівано. Вона не знала, що йому сказати. В місті знали: вона дружила з Ролфом, знали, була з ним заручена, а тут Людвіг, старший брат небіжчика, пропонує… Чи не з жалю? Ні тоді, коли сплигнувши з англійського літака він готував диверсію на Рьюкані, на німецькому заводі важкої води, ні пізніше, коли вони зустрілися в Свеа і вона змушена була навіть від своїх приховувати його участь в операції «Ганнорсайд», тобто ніколи до цієї зустрічі біля стойки її бара Інгрід не думала, що здатна захопитися Людвігом. Ні, він був видний, гарний собою, розумний, та, як їй тоді вдавалося, був героєм не її роману. Зараз вона по-своєму любила його і була вірною дружиною. Він ніяких умов їй не ставив, ні в чому не утискав, як інші чоловіки своїх жінок, але з часом Інгрід стала помічати, що і думає, і почуває, і навіть говорить, як він. Адже це його фраза: «Ми всі брати. Чужих між нас нема під вишнями в цвіту!» Людвіг став їй чоловіком і братом. Вона була вдячна йому за все пережите разом, і те, що попервах стояло між ними, поступово розвіялось, зникло. Тепер Інгрід уже не мислила свого життя без Людвіга. Готова була йти за ним на край світу, що й довела в той день, коли Арктичний інститут запропонував його кандидатуру на пост сюсельмана Свалбарда. «Людвіга сюди покликав обов'язок, а мене? Могила Ролфа?.. Листи Кассія?..» Зустрічі з архіпелагом вона чекала. Всі ці роки в ній жевріла надія побувати тут і, можливо, хоч на якусь мить зустрітися зі своєю молодістю. «В ті роки ми були, як каже Людвіг, молодими до непристойності».

Вже ступивши на борт шхуни сюсельмана, Інгрід відчула глибоку втому і лише тоді зрозуміла, з яким напруженням чекала від'їзду на Шпіцберген. Коли за кормою розтанув обрис Ведмежого, зайшла до каюти відпочить. Прилягла не роздягаючись, але заснути не могла. Крики чайок, шум дизельних моторів, плескіт зустрічної хвилі нагадали їй ту першу подорож, коли вони втрьох плили до берегів Свалбарда човном старого Лундхолста.

Яка важка, яка щаслива подорож. Кассій учив її нести вахту. Мабуть, тоді, сама того не розуміючи, полюбила його. А потім… Потім події закружляли їх у вихорі спресованого часу: Свеа, німці, бій за радіостанцію, цей жалюгідний лейтенантик, перехід на базу і смерть Ролфа…!! Вони з Кассієм у госпіталі, поправляються, наче пробуджуються лід сну… Весна сорок п'ятого, час їхнього кохання… Пустує вітер на рівному, до горизонту червоному від маків лузі, жене до їх ніг червоні хвилі… Вони беруться за руки, вони ідуть і йдуть цим безкінечним, як саме життя, лугом… І хтось могутній б'є в золотий гонг сонця, і синій дзвін неба відгукується глухою луною.

Вона схопилась. У двері каюти стукали.

— Задрімала, — сама до себе промовила, зазирнула в люстро, поправила зачіску і пішла відчиняти. — Хто тут?

— Фрау Інгрід, вас просять піднятись на палубу. — Молоденький матрос, наче вибачаючись, приклав пальці до безкозирки.

— Дякую. Скажіть, я зараз буду.

Коли вийшли на палубу, побачила, що шхуна стоїть на якорі біля якогось похмурого миса. Пологий біля прибою берег одразу ж здіймався грядою гір. Ближчий до берега горб був увінчаний масивним камінним хрестом.

— Що це? — спитала вона у Людвіга.

— Братська могила.

— Чия? — Інгрід ще не отямилась після сну і помітила, що її запитання не зовсім доречні.

Вздовж борту в урочистому мовчанні готувалась до салюту команда, норвезький прапор на щоглі приспустили, з динаміка ллються тихі, скорботні звуки.

— Тут лежать наші моряки, і кожне судно, що проходить тут, віддає належне, вшановує їх пам'ять, за велінням совісті, а кожен новий губернатор Свалбарда має робити це як представник нашого уряду, — Людвіг був схвильований і трохи навіть незадоволений з її нетямущості. Вона відчула це.

— Давай покладемо на могилу квіти. У мене є гвоздики.

Він поглянув на неї добрими очима.