Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

Загін витягнувся ланцюгом і за якийсь час уже дістався перевалу, як раптом налетів сильний шквал і загнав бійців під скелі. Купка знесилених людей, чіпляючись на каміння і один за одного, з лихою бідою дісталась до печери і знайшла в ній притулок. Касян ішов останнім. Він бачив, як бушує в долині вітер, як вриває з палаючих будинків Свердрюпбюена і Хаугена дахи і з вихорами снігу кидав на лід фьорда, Видовище вражало, але милуватися цією розбійною красою не було ні сил, ні бажання. Печера на перевалі була послана їм долею. Голодні, змучені, збиті боєм люди приткнулися хто де, і чи то дрімали, а чи мовчки чекали, поки вгомониться стихія, вляжеться шквальний вітер, втихомириться так зненацька здиблена заметіль. Тоді вони зможуть рушити далі. На базі в Долині Гейзерів на них чекали гаряча страва і заслужений відпочинок.

Касян присів на сухий камінь, прихилився плечем до отіни, ковтнув з запропонованої Людвігом фляги трохи спирту і враз провалився в пітьму короткого забуття. Прокинувся від того, що в коліна йому ткнувся пес. Невідомо звідки він тут з'явився. Рудий з підпалинами, нечистий породою, він тремтів від холоду і жаху, але жалібно гавкав і скавучав, кудись наполегливо запрошуючи Касяна. Той довго дивився на нього напівсонними очима, потім перевів погляд на Людвіга і, випростуючи закляклі ноги, встав.

— Піду, подивлюсь, — сказав, звертаючись до Улла. — Може, хто живий… Може, кого десь забули.

На знак згоди Людвіг опустив і знову підняв важкі запалені повіки. Касян вийшов з печери.

Розділ восьмий

КРАПЛЕНІ КОЗИРІ

Зв'язка Рюгоса — Стенсона без особливих пригод досягла бази загону в Долині Гейзерів. Полонений поводив себе, можна сказати, зразково. Сил, як виявилось, у нього було небагато, кілька разів просив зупинитися, падав у сніг і відпочивав. Ні по дорозі, ні на зупинках більше не робив ніяких спроб до втечі. Мовчазний, похмурий, він, здавалось, примирився зі своєю долею, виглядав людиною до всього байдужою.

База загону знаходилась на березі теплого, незамерзаючого ручая на місці старого промислового становища, збудованого ще російськими поморами. Це була приземиста, врізана в пологий косогір дерев'яна будова. З її єдиного, схожого на щілину, вікна майже до самого Грен-фьорда було видно рівну, мов стіл, долину. В погожі сонячні дні над нею піднімались стовпи білої пари, що позначали гарячі джерела. З цих гейзерів зливався незамерзаючий ручай, що впадав у Грен-фьорд. У ньому сміливці купалися і в люті морози.

Захопивши Шпіцберген, німці побудували тут військовий аеродром, де до сорок другого базувались їх літаки, що перехоплювали каравани радянських і англійських кораблів. Та швидко ті літаки відлетіли звідси, а в долині залишились три будиночки, заметені снігом порожні цистерни та ще щогла з смугастим сачком синоптиків, що показував напрямок вітру. Все це містилося на протилежному березі ручая, трохи далі, за промисловим становищем. Порожні цистерни та інше аеродромне обладнання було тепер нікому тут не потрібне, а будиночки згодились — у них мешкали бійці загону. Комендантом тут був Грегеріс Альвінг, що втратив праву ногу, коли «юнкерси» атакували «Ісберн» і «Селіс» на рейді Баренцбурга і через це змушений постійно перебувати на базі. Він і прийняв від конвоїрів полоненого німецького обер-лейтенанта, зробивши щодо цього відповідний запис у «бортовому журналі» бази. ІІІлезінгера замкнули на гауптвахті в одному з відсіків промислового пристанища. Окрім гауптвахти, там знаходився госпіталь і продовольчі склади. Хто вирив у підпіллі цієї споруди просторі погреби, напевно, так і залишиться невідомим, але треба сказати, то були вельми хазяйновиті люди. Кращого холодильника, аніж вічна мерзлота, важко було придумати. Ось в один з таких погребів і кинули Шлезінгера, прикривши згори для надійності дубовою, закутою в залізо лядою. На ляду повісили великий амбарний замок і поставили біля неї вартового. До цих крайніх заходів комендант вдався після того, як конвоїри розповіли йому про спробу полоненого втекти.

— У мене не втече, — зауважив Альвінг. — Та й куди? Якщо в ньому збереглася хоч унція здорового глузду, буде думати тільки про те, щоб ми його від себе не прогнали. Але наказ є наказ. І до повернення Уве Люнда ми будемо охороняти його, як у Тауері. От лиш з вартовими у мене туго. Вам треба відіспатися, а більше нікого ставити на заміну Сему. Він хлопець ніби нічого, проте хирлявий та ще й поранений. Вам поталанило, ви не знаєте, як на морозі болять рани. У мене інколи так болить права. Вже майже два роки, як її нема, а лиш ударить мороз болить.

Одноногий комендант любив поговорити, а особливо про ті події, взяти участь в яких йому не дозволило каліцтво. Він так просто не відпустив би Рюгоса і Стесона, коли б не бачив, що в них самі собою злипаються очі і язики ледь повертаються, так ніби вони випили бог зна скільки спирту, не закусивши.

— Нічого робити, доведеться самому підміняти Сема. А ви йдіть спати. З богом. — Комендант відпустив їх і, передавши Сему ключі, наказав не спускати з бранця очей. Сам він пішов перевірити, чи не потрібна яка допомога Інгрід. Ця рудоволоса медичка була першою і єдиною жінкою у їхньому загоні. Що не кажи, а без жінок грубішають. Цей процес майже непомітний для ока у повсякденнім анахоретськім їхнім житті тут на острові. Та, певно, просто закономірний. От взяти б, к приміру, його самого. Не станься з ним біди (ампутацію ноги інакше не назвеш), мабуть, як і інші заходився б чистити пір'я, шукати нагоди для зустрічі, волочитися за дівчиною. Але доля вчинила з ним жорстокий жарт і все це тепер не для нього. Зате Альвінгу відводилася роль покровителя, опікуна, охоронця її жіночої цноти і гідності. Цим він теж був задоволений. І коли вже становище коменданта давало особливі права, збирався скористатися з них і захистити Інгрід від чоловічої грубості.

Ні, сам Грегеріс не думав про таку красуню. Сподіватися на те, що красива жінка візьме на себе важкий хрест і понесе його разом з ним через усе життя, надії марні. Побачивши Інгрід, він подумав про ту, котру доля все ж виділить йому, ту, з якою доведеться доживати віку, коли, звичайно, пощастить.

А цьому хлопцю, молодшому Уллу, брату Людвіга, здається, таки поталанило. По-перше, його поранення, яким не є важким, а все ж обійдеться без ампутацій, а по-друге, йому дарує свою увагу така дівчина. Він, звичайно, робить вигляд, що нічого між ними немає, та Альвінга не проведеш. Дуже уважна вона до цього Ролфа. До всіх, звичайно, уважна, але до нього особливо. А за які такі достоїнства — сказати важко. Коли б вона так до старшого, до Людвіга, було б зрозуміло. Хлопець видний, саженні плечі, а цей замірок — здихляк та й годі. Проте не знаючи людини, бережись судити про неї лише за зовнішнім виглядом, а особливо, коли вона поранена і лежить на тапчані долілиць. І все ж таки, чому вона всіх інших поранених розмістила в загальній палаті, а його забрала до себе в амбулаторію? Мотивувала тим, що він веде передачі, працює з радіоапаратурою і це буде заважати решті. Хай так. Та все ж тут не тільки це.

З такими думками Грегеріс Альвінг прокульгав на своєму саморобному протезі з гауптвахти до амбулаторії. Постукав, перш ніж зайти (тож новина — раніше, поки Інгрід тут не було, до всіх заходив не стукаючи). Вона лежала, прикрившись своєю боцманською курткою. Побачивши його, підхопилась, протерла очі.

— Щось трапилось, пане комендант?

— Ні, фрекен Крістіансен, у ввіреному мені гарнізоні все в порядку. Але обов'язок коменданта, його найперше завдання перевірити, як влаштовані бійці і всі інші служби. Я повинен постійно знати, чи нема в кого якоїсь потреби, кому яка потрібна допомога.

— Допомога, безперечно, потрібна! — промовив з тапчана молодий Улл.

— У чому саме? — з готовністю поцікавився Альвінг.

— Допоможіть мені заснути, — він заворушився і зі стогоном підвівся. — Ніяк не навчусь спати на животі. Пригостіть сигаретою із запасів коменданта.