Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

І знову настало довге мовчання. Тільки шурхотіли по ламкому, підталому льодку шини та підвивав налітаючий з долини вітер. Попереду, на дні глибокого провалу, холодним розливом живого срібла мінилося море. Над ним на краю велетенської сходинки розташувався Глом-фіорд. З тих, хто зараз був у машині, тільки Ролф бував тут раніше. Тоді сейнер, на якому вони вийшли з Хаммерферста за тріскою, деякий час змушений був ховатись тут від лютого шторму. Хлопцеві поталанило, він гостював у тіточки Марти цілий тиждень і познайомився з її чоловіком Осмундом Ніссеном (раніше такої можливості не мав, тому що Осмунд більше садів по тюрмах). Він був людиною розумною. Привітний, і як всі норвежці не багатослівний. Тиждень — невеликий строк, але Ролф встиг прив'язатися до Осмунда. Особливо гостро відчув це, повернувшись до себе на сейнер, в радіорубку. Як довго потім йому не вистачало справжньої чоловічої розмови за кухлем еля, розмови про життя, доброго слова, щирого погляду.

З семи років залишившись сиротою, Ролф не підозрював навіть, що всі ці роки тужить за батьком. З Ніссеном тоді розлучились надовго. Лише років зо два тому доля знову звела їх. Осмунд змушений був переховуватись від поліції і сидів у підпіллі будинку Уллів у Хаммерферсті. Вдень не ризикував підніматися на мансарду, зате серед ночі… Які то були ночі! Вони просиджували, не запалюючи світла, до ранкової зорі і все говорили… Саме тоді постала перед Ролфом на повний зріст правда Ніссена. Встала і закрила собою всі маленькі, ниці правдочки, тому що це була правда трудового народу, за чиї права все життя боровся Осмунд Ніссен. Ролф уже тоді зрозумів, що Ніссен не один у тій справедливій боротьбі. І в Хаммерферсті були у нього однодумці, соратники.

Гіта, старша дочка боцмана Лундхолета, була зв'язковою у Осмунда. В Хаммерферсті її поважали. Інтелігентна, освічена жінка, закінчила університет у Швеції, багато писала в газети і журнали. Вона купувала і читала книжок більше, аніж усе поліцейське управління міста.

На випадок небезпеки Гіта мала подати сигнал на лівий берег. Тому ночами, сидячи в мансарді, вони не зводили очей з протилежного берега фіорди: чи не блисне у вікні будинку Лундхолетів умовний тричі повторений вогник? Та, певне, поліцейські чиновники Хаммерферста не дуже поспішали виконати наказ із Осло, де в поліцай-комісаріаті засіли квіслінгівці. З Хаммерферета одписувались коротким: «В регіоні не виявлено…» І заворушилися лише тоді, коли із столиці прибула спеціальна група розшуку. Але сталося це не одразу. Майже місяць Ролф і Осмунд прожили відносно спокійно. Саме тоді між ними виникла і зміцніла справжня дружба. Осмунд став для Ролфа чимось на зразок вищої совісті. Кожного разу потім, коли життя заганяло хлопця в кут, а чи пропонувало зробити нелегкий вибір, він запитував себе: а як би в цьому випадку вчинив Осмунд?

Зараз, знаючи про зустріч з Ніссеном, Ролф мимоволі підсумовував прожите без нього і запитував себе: «Чи так жив? Двадцять років позаду, а скільки друзів придбав?»

Так близько до живого фашиста Касян Калікін ще ніколи не сидів. Раніше здавалось — зустрінься; йому отак ворог, розірвав би на шматки руками. На фронті розумів, що перед ним фашист і бити його треба нещадно, проте в свідомості жили Гете, Шіллер, спливали в пам'яті рядки з «Нібелунгів», звучали пристрасні кличі свободи Карла Моора, і зворушлива Лорелея малювалась на високій скелі над Рейном. Касян стріляв у фріців, бачив, як вони падали, але відчуття, що це саме його куля скосила того конкретного ворога, не було. Гострота почуттів прийшла тут. Вогонь, що на його очах забрав життя Грині Кілару, Сашка Воскобойникова, Колі Бистрова, спопелив в його душі всі почуття, крім ненависті. Сьогодні Лорелея просила захисту у радянського солдата, захисту від фашистських варварів, що спалювали на вогнищах книги геніального Гейне.

Цього обер-лейтенанта Калікін відчував кожною клітиною. Нерви у обох були напружені вкрай. Голова у Касяна гула, в роті, як на полюванні, відчувалась гіркувата сухість. Він одразу зрозумів, що Шлезінгер не з тих, хто від першої небезпеки падає на спину і піднімає догори лапки. Зараз він затаївся, очікує, а трапиться найменша пагода — випустить кігті. «І чому Ролф не дозволив пристрелити його ще там, у Балстаді? Порішили б гада — і справі кінець, а то тягнемо, самі не знаємо куди. Що ще чекає на нас попереду, а ми… Правда, тікати цьому білобрисому пронозі ніби нема куди — праворуч гори стіною, ліворуч провалля, дна не видно…»

Вірний звичці все робити грунтовно, по-хазяйськи, Касян ще на перепалі обхопив офіцера поверх ліктів ременем, притис його руки до боків, як міг, туго, йоги зв'язав його ж краваткою. Парабелум обер-лейтенанта лежав у Касяна в кишені, і це якось заспокоювало. Вони вже майже спустились від перевала до селища, коли за ребром гори Касян побачив, що дорога зникла. Тобто недавно нею можна було проїхати до самого селища, але зараз… Інгрід натисла на гальма. Машину занесло, вона посунулася юзом на кільканадцять метрів вперед і боком уперлася в сніг, брудний, нашпигований камінням і глиною.

— Схоже на оповзень, — сказав Ролф.

— Схоже, — погодився Касян. — А може, й ні. Якщо сполучення з Балстадом комусь стає непотрібним, досить невеликого толового заряду і такий завал буде в будь-якому місці дороги.

— Тепер до наступного літа Глом-фіорд замкнуто на замок.

— Чому? Хто захоче, той і морем, і повітрям добереться.

— А нам далі доведеться йти пішки, — сказала, вшиваючи з машини, Інгрід. Захищаючись від сонця долонею, вона придивлялась до селища. Коли наблизились Ролф і Касян, повідомила: — Жодної живої душі не видно.

— Ні, чому ж, — заперечив Касян. — Народець є. Коли печі топлять, то значить живі.

І справді над хатами прямо вгору піднімались дими. Десь високо в синьому небі вони зникали, танули у білому сліпучому царстві вічних снігів.

— Розв'яжи йому ноги, — сказав Ролф, звертаючись до Касяна. — Та швидше. Бо я вже чую, як пахне смажена макрель на пательні тіточки Марти. От хто вміє готувати рибу, так це фру Ніссен.

Він поклав свій автомат на дах «опель-капітана» і нахилився, щоб розв'язати на краватці, що стягувала ноги бранця, вузол. Зробити це виявилось нелегко, вузол не піддивився. Певне, дорогого обер-лейтенант пробував послабити пута, але тільки сильніше затягнув їх.

— Зараз я дістану ножа, — зітхнув, розгинаючись, Касян. Він уже засунув руку під полу шинелі, як почув голос Інгрід. Вона зверталася до Ролфа, кликала тихо, ніби боялась, що хтось сторонній почує її. Касян підвів голову і побачив двох з автоматами. Вони стояли на завалі кроків за п'ять, не далі. Ще один з'явився, вийшовши десь із скелі, і неквапом рушив до них. Ролф простяг було руку до автомата, що лежав на даху машини.

— Подивись назад, — пошепки промовив Касян. Ролф озирнувся. Позаду, відрізаючи шлях до перевалу, на дорогу виходили ще двоє. Автомати у них були німецькі, форма квіслінгівської поліції. У Ролфа обірвалось серце. Зате Шлезінгер, побачивши поліцаїв, дякував богу. «Ні, фортуна ще не лишила мене!» — майнуло в його голові. Однак, придивляючись до чоловіка, що наближався до них від скелі, зрозумів, що радість була передчасною. Цей чоловік, з усього видно, був головним. Одягнений, на відміну від інших, у рибальську хутряну куртку, вовняну кепку з навушниками, грубий, домашнього виготовлення светр. Лице обвітрене, заросле густою бородою, що для місцевої поліції було справою зовсім вже неможливою. Місцеві охоронці нового порядку вважались франтами. Про них говорили: «Поліцаї Квіслінга голяться перед тим, як піти до перукарні».

Чоловік не поспішав, здалека уважно придивляючись до людей, що стояли біля машини.