Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Там немає нічого… Там порожньо…

Його підняли, посадили на стілець. Він не опирався. Залишився до всього байдужим і тоді, коли на руках у нього клацнув замок наручників. Світло думки в його очах заступив туман безумства. І лише губи, певне, за інерцією, шепотіли одне-єдине слово:

— Порожнеча… Порожнеча… Порожньо…

Розділ одинадцятий

ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ

Зауваження фельдшера про те, що зомлівають не лише екзальтовані дамочки, Касян згадав, як тільки спробував підвестися з тапчана. Минуло вже більше двадцяти хвилин, як у нього взяли кров, а млость не полишала його: перед очима все коливалось і пливло, наче на океанській хвилі.

— Полежіть ще, — порадив фельдшер.

— Треба йти. Палій дзвонитиме з Лонгіра.

— І чому це нам завжди здається, що без нас Земля перестане вертітися, — фельдшер стомлено сів у крісло і опустив важкі повіки. — Стомлююсь швидко… Певне, це моя остання полярка.

Касян поволі натягав на голову светра і думав, що старий теж з породи груманланів, як і він сам. Фельдшер давно і майже не виїжджаючи зимує на острові. Не дивлячись на солідний вік, має славу майстерного звіролова. Може пробігти на лижах півсотні кілометрів, аби лиш перевірити капкани, а повертається в селище з таким виглядом, ніби справа ця для нього звична і не важка, щось на зразок того, як збігати до крамниці за кефіром або за газетами на пошту.

— Касяне Миколайовичу, я чекаю, — зазирнув у двері Ворожейкін. — У нас з вами залишилось сім хвилин.

— Та йду… Вже йду, — відповів Касян і, повернувшись до фельдшера, спитав: — Скажіть, що там з Добринею? Це небезпечно…. Для його життя небезпечно? Ви мені правду скажіть… Ми з ним друзі.

— Операцію закінчено. Рани зашиті. Зараз йому знову переливають кров, до речі, вашу. Будемо сподіватися на молодий організм, а ще на бога, більше тепер ні на кого…

Дзвінок телефона прямого проводу вони з Ворожейкіним почули що на сходах. Важко дихаючи, вбігли до кабінету консула.

— Так, слухаю! — схопив трубку Ворожейкін. — Так, так, Павле Кайтановичу, це я… І він тут. Даю трубку.

— Слухаю, — сказав, тамуючи розбурхане серце, Касян. Голос консула він чув добре, але спочатку розібрати, про що той говорить, не міг: заважали кляті цвіркуни і бухання крові у вухах. — Повторіть, будьте ласкаві, Павле Кайтановичу, щось я нічого не можу зрозуміти.

— Ви мене погано чуєте?

— Та ні, добре. Тепер добре.

— Тут ось яка справа, Касяне Миколайовичу, з вами хоче говорити новий губернатор, пан Улл.

— Хто-хто?