Розділ «ОПОВІДАННЯ»

А було це так.

Шістьох волинських комуністів кілька діб переслідували жандарми-пілсудчики. На межі східної Ровенщини, в Синяві, Курозвонах, Симоніві, селяни переховували втікачів на своїх горищах, у клунях чи стогах сіна, проводили їх із хутора на хутір, із хати в хату. Та кільце все тугіше змикалося — до жандармів приєднався батальйон прикордонної варти. Повсюди чинилися обшуки, прочісувалися ліси й переліски, по полях підпалювалися скирти, на дорогах і стежках чатували засідки. Для сміливців наближалася критична хвилина. Відстрілюючись, вони все ж пробилися до ріки Горинь. Командиром був у них невисокий мовчазний хлопець літ двадцяти трьох, член Ровенського окружкому партії, відомий у колі товаришів по імені Ятель. Перед тим ці люди здійснили напад на кримінал у містечку Гоща, де був ув'язнений секретар Гощанського райкому КПЗУ Григорій Гапончук та кілька гощанських комуністів-підпільників. Звільненим товаришам вдалося зникнути, а за групою Ятеля жандарми кинулися навздогінці. Їм перетяли шлях до Горині, притиснули до кордону, виставили по довколишніх селах спеціальні групи озброєних пілсудчиків.

Ятель поглянув на знесилених супутників, порахував патрони і суворо сказав:

— Залишилося нам, хлопці, або загинути, або ж прорватися на радянську землю.

Вона, та вимріяна земля, розкинулася поряд, за смугастими стовпами, що розмежували два світи. Земля ця вабила до себе, сповнювала серце надією, здавалося, що до неї можна дістатися рукою. Та якими ж тяжкими були оті декілька сотень заповітних кроків — останній рубіж, за яким кінчалася ніч і починалося сонце…

З того часу проминуло більше трьох десятиліть. Ми сидимо з Терентієм Федоровичем Новаком у його кабінеті в невеликому будиночку, що потопає в зелені затишної львівської вулиці. Господар подає мені щойно розкритий пакет. Там короткий лист і якийсь аж жовтий від часу аркуш паперу, заповнений нерівними великими друкованими літерами. Цей пакет щойно прибув з Рівного, з міста, до минула тривожна молодість Ятеля. Надіслала його Ольга Солимчук, або Пташка, як її колись називали.

«… Недавно в селі, в старій хаті Максима Костюрця, перекривали дах, — пише колишня підпільниця. — Коли почали розбирати стріху, натрапили на якісь папери. Розгорнули, а то — листівки КПЗУ… Симонівські колгоспники привезли знахідку в Рівне, просили передати в Історичний музей, де директорує наш Гринь Гапончук. А я вирішила надіслати одну листівку тобі. Адже ж це ті самі, що ви з Гринем удвох друкували! Пам'ятаєш? Аж не віриться, скільки часу пролежали в стрісі, а як збереглися. Коли я взяла листівку в руки, сльози самі покотилися з очей. Ти пам'ятаєш…»

Немолодий вже бритоголовий чоловік з люлькою в зубах обережно розправляє пожовклий напір. І здалося мені, що здригнулася його рука, очі стали задумливі. «Ти пам'ятаєш?..» Хіба ж таке забувається!

… Жовтень 1936 року. Ятель зустрівся з Гринем Гапончуком на конспіративній квартирі на хуторі поблизу Гощі. За вікном — осінній вечір, кімната виповнена сутінками.

Гапончук вийняв із кишені жмуток злотих.

— Ось гроші. Нам потрібна друкарня. Допоможи в цій справі. У тебе в Рівному є знайомства…

— Знайомства, звичайно, є, — кивнув Ятель. — І в окружкомі обіцяли щось придумати, але ж сам знаєш: нині окружкомівцям і без нас клопоту вдосталь. Доведеться нам самотужки справу ладнати.

В той неспокійний період пілсудчики вели повсюди арешти, кинули за грати багатьох комуністів Західної України, особливо червоної Волині. Польська реакція намагалася масовим терором задушити сили революційного підпілля. Треба було показати, що, незважаючи на жорстокі репресії, комуністи живуть і борються, що їх не залякати арештами й тортурами. Листівки з полум'яним словом до народу в такий час були потрібні як ніколи. Гощанська партійна організація прийняла ухвалу про видання нелегальної газети «Поклик», вирішила поновити випуск листівок. Комуністи, комсомольці, а з ними і члени МОДРу[24] провели збір коштів. Ось вони, гроші, на столі. Але де ж дістати друкарський верстат, фарбу, папір? Хто ж продасть підпільникам ці небезпечні речі, за які можна заплатити в'язницею, а то й головою? Повсюди повно шпигунів, у містах і селах нишпорять агенти дефензиви.

Треба було добре подумати, перш ніж обіцяти щось товаришеві.

Тієї ж ночі Ятель розпрощався з Гапончуком. А на ранок уже був у Рівному. Обминаючи пожвавлені квартали, попрямував до свого давнього знайомого комуніста Лернера, з яким колись разом сиділи у тюремній камері. Ще до арешту Лернер займався друкуванням листівок за завданням партійної організації міста, отож Ятель хотів порадитися з ним. Лернер мешкав в районі залізничної станції, у закіптявілому старому будинку. Довідавшись, що саме привело до нього товариша, він мовчки почав одягатися. Майстерня, де виготовляли печатки та штемпелі, містилася у тісному завулку неподалік базару. Господар майстерні, сивий старий у ярмулці, очікуючи, поглядав на занадто ранніх відвідувачів.

— Пане майстер, у вас можна придбати гумовий шрифт? — запитав Лернер.

— А чому б ні, прошу пана? Вибирайте, що вам до вподоби.

— Нам потрібен ось такий шрифт. П'ятдесят комплектів. Скільки це буде коштувати?

Скинувши окуляри, старий пильно поглянув на клієнтів, заперечно похитав головою. Ні, таке замовлення він прийняти не може. Один комплект, ну, два — ще сяк-так, а щоб п'ятдесят…

— Молодий чоловіче, у мене є діти. Так ви гадаєте, що їм буде приємно залишитися сиротами?