Розділ «ЗЕЛЕНА ПАСТКА Пригодницько-фантастична повість»

— Не треба! — тихо, без блюзнірства промовив Брендорф — Там смерть! Смерть для всього живого. Не наближайся до контейнерів, заради господа бога…

Ще раз попередивши Загбі, щоб він не спускав з Брендорфа очей, я вийшов із зали-кабінету. В підземеллі було навдивовижу тихо. Скрадаючись попід стінами, я поволі наблизився до прозорої халабуди і опустив плазмомет. Як і раніше, циліндр яскраво світився. На його скловидній поверхні від маленької дірочки променями розбігалися тріщини. З циліндра німим, застиглим поглядом на мене дивився вартовий. Він був мертвий. Сліпа куля, послана від ліфта, пробила стінку й уп’ялася вартовому в перенісся.

Ліворуч униз збігали східці з поручнями. Повагавшись, я почав спускатися по східцях, доки не наткнувся на масивні металеві двері. На дверях посередині, в обрамленні заклепок, виднілась вузька щілина. За товстим броньованим склом я побачив освітлене приміщення. На гачках висіли жовті комбінезони, в стіну було вмонтовано з десяток матово-свинцевих дверцят, на них біліли написи: «С-17», «С-17-а», «С-17-б», «С-17-в»…

Важкі двері відділяли мене від камери, поріг якої я не наважився б переступити, навіть коли б і знав, як ці двері відмикаються. То було сховище смертоносних бактерій. Десь там лежали контейнери, в яких дрімала, чекаючи свого часу, невблаганна, нищівна «армія» Брендорфа.

Не торкаючись поручнів, я піднявся нагору, в коридор. Відступив якомога далі, за халабуду-циліндр. Так, я вже знав, яку саме зброю тримаю в руках, і усвідомлював її силу. Коротка трубка з чорною рукояткою не руйнувала, не крушила. Вона перетворювала матерію на згусток розжареної плазми. Як і все інше, що потрапляло в рожевий вихор, бактерії стануть лишень мізерною часткою плазмового спалаху.

Цього разу палець залишався на гачку довго, мабуть, з півхвилини. Навколишній простір наповнився стогоном, ревищем тисяч розлютованих звірів. Під ногами гойдалася підлога. Я не зрушив з місця, доки не щезли східці, металеві двері, уся камера разом із закутком коридора. Очі застилав рожевий туман. Він клубочився, кипів, вирував. Сліпуче сяйво пронизувало мозок. Плазмомет рвався з рук. Вже не краплі — вишневі ручаї збігали зі стін, вливалися в пащеку печери, що розросталася вглиб і вшир, спопеляючи нутрощі підземелля. У рожевім хаосі наче промайнула жіноча постать, на якусь мить з’явилася й зникла розпатлана голова з темною пов’язкою через обличчя, ще якісь постаті примарами вихопилися з імли й розтанули… Може, мені здалося?

А втім, кімната Кносе була поряд із сховищем бактерій.

Пронизливий крик вихлюпнувся в коридор, змусивши мене стрімголов кинутися до зали із пальмою. То кричала Єржі.

Кабінет Брендорфа заповнився гучним стрекотом, цей новий сторонній звук вривався через пролом у стіні разом із повітряним вихором, в якому чорною метелицею кружляло сухе листя.

На терасу плавно приземлявся електроліт. Вертикальні гвинти здіймали вітер. Єржі забилася в куток. Вперше я побачив на обличчі Загбі розгубленість, він безпорадно озирався, наче шукав порятунку.

«Брендорф встиг-таки з’єднатися з ангаром…» Я підняв плазмомет. А втім… Може, це наш порятунок? Погрозивши Брендорфу зброєю, я притулився до напівзруйнованої стіни. Стрекіт мотора затих. Глухо стукнули дверцята кабіни. В проломі з’явився високий чоловік у чорному. Він стояв спиною до мене, тримаючи в руках пістолет, видно, ошелешений розгардіяшем, що панував у залі.

— Киньте зброю, сеньйоре Аугустіно! — сказав я. — Інакше я спалю вас із плазмомета. Рахую до п’яти! Один. Два. Три…

Потилиця пілота налилася кров’ю.

— Чотири!..

Пістолет упав на килим. Аугустіно оглянувся. Побачивши, хто перед ним, аж захлинувся.

— Так це ти, кляте щеня?!

— Відійдіть он туди, до пальми, і лайтеся, скільки вам заманеться. Загбі, візьми пістолет!

Єржі підхопила з підлоги жовтий комбінезон. Сказала з тремтінням у голосі:

— Хай він одягне на себе… Рукави зв’яжемо за спиною. Не вирветься!

Пілот зустрівся поглядом з темними очима індіянина, зблід, неслухняними руками почав натягати комбінезон. Брендорфа підкинуло, наче пружиною. Він метнувся на терасу, до машини. Загбі кількома стрибками наздогнав його, згріб в оберемок. Та Брендорф, звиваючись вужем, вислизнув з обіймів велетня, шарпнувся вбік і, поточившись, хапаючи руками повітря, звалився в прірву. Короткий, сповнений жаху крик завмер у каньйоні.