Розділ «ЗЕЛЕНА ПАСТКА Пригодницько-фантастична повість»

— Загбі, ну чого ж ти? Скоріш! — відкривши кабіну, я чекав.

Загбі переминався з ноги на ногу. Казковий «птах», що поблискував фюзеляжем проти сонця, яке щойно зійшло над лісом, все ще здавався індіянинові якимось чудовиськом. Кабіна була тісна, розрахована на пілота й одного пасажира. Загбі ледь протиснувся на сидіння. Єржі вмостилася в нього на колінах.

То був звичайний мікроелектроліт, він майже не відрізнявся від аеро-«метеликів», що шугали в небі над Дніпром, над нашим містом. Я поклав долоні на важелі.

Стрімкі схили каньйону попливли під нами. За хвилину тераса вже виднілась ледь помітним кущиком, що притулився до урвища. Летіти над «дахом» міста я не наважився, пам’ятаючи про кулемети. Поклав машину на крило, розвернув за сонцем, обминаючи дерева на гребені та Кам’яний мур. Нога поволі тиснула на педаль. Електроліт набирав висоту. Внизу розкинулися застиглі хвилі зеленого океану, ранковий туман розливався в западинах.

Тепер я бачив, що фашисти збудували своє лігво в горі. З боку каньйона гора прямовисно обривалася, а з протилежної сторони похило збігала в долину, де стояли бараки. Ліс надійно маскував будівлі, з висоти польоту їх неможливо було розгледіти. Кам’яний мур також лишався непомітним. Легка імла випарів, що нависала над джунглями, як тільки витикалося сонце, неначе розмивала ландшафт. Внизу на землі все розпливалося, втрачалася чіткість обрисів. Брендорф це врахував.

— Ми будемо довго летіти? — спитала Єржі.

— Сядемо он там, у долині, — показав я. — Загбі, ти маєш надійних друзів?

— Усі каджао та галу — надійні друзі Загбі. Ти хочеш їм допомогти? Птах принесе нас до них?

— Хто ж виручатиме ваших людей із біди? Вони ж загинуть, їх знищать фашисти.

Єржі нахилилася до мене.

— Брендорф сказав… твоя мама… тут. Це правда?

— Правда.

— Ой, як же вона…

— Про це потім, Єржі. Я боюся за неї. Вона там, з дітьми.

— З дітьми?

— Потім… Ти ж усього не знаєш.

— Ти також усього не знаєш… — проговорив індіянин. — Тобі, Ігоре, здавалося, що каджао та галу, як ті ящірки, загнані в нори. Це не так. Юнаки та чоловіки наших племен поділилися на бойові групи. Каджао виготовляють луки та стріли, галу — списи і важкі палиці. Стріли ми змащуємо отрутою, яку добуваємо з убитих гадюк. Отрута, змішана з клеєм бджіл, довго не втрачає своєї сили. Наші воїни тримають у схованках ножі з гострого каменю, пращі із шкіри, сокири. Кров індіян давно кипить гнівом. Але вождь каджао і галу стримував їх, не подавав сигналу до бою. Він казав: ще не час розпочинати війну проти мертвих… Так, між собою ми звемо «мертвими» тих, хто засів за Кам’яним муром. Мертвими їх називали ще наші діди. Ми не боїмося загинути в бою. Але втратити розум… Один старий мудрий галу знайшов коріння чаре. Воно дуже рідкісне. Сік чаре оберігає мозок людини; хто скуштує цей сік, той може сміятися мертвим в обличчя, їм у нього вже не забрати розуму. Ти знаєш смак чаре, Ігоре. Того дня, як мертві повели тебе за Кам’яний мур, Загбі дав тобі корінь. Загбі знає, що ти послухав його і з’їв чаре. Адже ж мертвим не вдалося вразити твій мозок.

Вражений, я з докором сказав:

— І ти не попередив мене, Загбі!..

— Чаре — таємниця наших племен. Мертвим невтямки, що їм уже не підвладний мозок багатьох із нас. Ти сам догадався, як треба поводити себе в присутності мертвих. До таких хитрощів вдаються і каджао та галу. Щоб не виказати себе і нашу таємницю, вони також прикидаються безтямними.