Розділ «ЗЕЛЕНА ПАСТКА Пригодницько-фантастична повість»

Тепер ось — ліфт.

Падіння припиняється. Знову брязкіт, дзвінок, і мене випихають із тісної кліті. Кроків чомусь не чути, відчуття таке, що я перебуваю в просторому приміщенні, а всі звуки зосталися десь за порогом.

З мене зривають пов’язку. Стою серед кімнати. Вікон немає. Білосніжні стіни, світлий лінолеум підлоги. Через круглий отвір на стелі вливається холодне сяйво. У кутку низеньке ліжко, столик, стілець із м’яким сидінням.

Чоловік, що скинув з моїх очей пов’язку, розглядає мене. Йому, мабуть, за тридцять. Широкий крислатий капелюх кидає тінь на повновиде білоброве обличчя. На чоловікові коричнева сорочка, заткнута під пасок чорних бриджів, кобура на поясі. Він посміхається.

Помітивши кров, що засохла в мене на голові, чоловік співчутливо хитає капелюхом, показує на ліжко і прямує до дверей. Я тисну на двері коліном. Вони замкнені.

Куди я потрапив? Де Єржі? Звідки тут, у дрімучому тропічному лісі, ця кімната? Чи не приверзлося мені все — і погоня за вертольотом, і бійка в повітрі, і лінолеум на підлозі? Думки розбігаються. Мене тягне до ліжка, як магнітом, бажання впасти на подушку відтісняє все. Але я обминаю ліжко — у ніші, за шторою, видніє край умивальника.

Підставляю голову під холодний струмінь, що б’є з крана. Кімната гойдається, світло, що ллється зі стелі, перетворюється на мерехтливий диск. То описують коло лопаті вертольота. Вони січуть повітря перед моїм обличчям. Диск насувається на мене, ще мить — і лопаті пошматують тіло, розкраять череп… З жахом хапаюся за щиток на грудях, а щиток вибухає синіми іскрами. І все зникає. Тільки вітер з пронизливим посвистом оглушливо стугонить, реве і підхоплює мене, як пір’їну…

Відчуваю, що біля мене хтось є. Пахне ліками і… парфумами. Розплющую очі. Не можу второпати, де я, чому лежу. Бачу молоде жіноче обличчя. Але що це за темна смужка, через чоло навскіс, затуляє її ліве око? Смужка ж псує красиве обличчя… На білий халат, недбало накинутий на плечі, спадає хвилясте волосся. В тонких пальцях виблискує шприц. Жінка помітила, що я розглядаю її.

— Лежати! Спокійно! — голос у жінки різкий, непривітний.

Щось пекуче розливається по тілу. Шприц лягає на столик. Тонкі пальці притискають до моєї руки вату.

— Куди мене привели?

Жінка поправляє волосся, ніби й не чула мого запитання. Говорить сама до себе:

— Гм… ідеальна побудова черепа. Аномалія, парадокс природи. Зовсім не схоже на слов’янський тип…

— Куди мене привели? — я намагаюся встати з ліжка. Владний окрик примушує втягти голову в плечі.

— Лежати! Хто дозволив? — і недбало: — Ти в надійному місці. З твоїм здоров’ям усе гаразд.

Вона все ще поправляє зачіску, а я дивлюся на круглий медальйон, що висить у неї на шиї. Дивний павучок причепився до золотого кружальця, павучок-хрестик з відігнутими кінчиками лапок. Та це ж… Це ж свастика! Огидна емблема фашистів, найганебніший знак з усіх, які тільки існували будь-коли.

Жінка догадалася, що саме прикувало мій погляд. Граючи медальйоном, промовила:

— Тебе зацікавила ця емблема? Ти знаєш, що вона означає? Герб з таким знаком прикрасить наймогутніше місто на землі, з якого розпочнеться нова історія людства! Ти хотів би жити в такому місті?

— Яке місто? — белькочу я, мимоволі відсуваючись до стіни. — Ви про що?..

— Лежи, лежи! — знову різко кидає жінка. — Тобі скільки років? О, з тебе можна зліпити добрячого солдата! Шкода тільки — слов’янське походження… А може, ти не слов’янин? У твоєму роду напевно були вихідці з арійських районів. Ти знаєш що-небудь про своє походження?