Розділ «ЗЕЛЕНА ПАСТКА Пригодницько-фантастична повість»

— Дівчинка знає про справжню мету вашої подорожі?

— Наша подорож для неї — мандрівка в світ її перших дитячих вражень. Насамперед ми побували в Чілі. Там я з’ясував, що товариство «Друзі дельфінів» справді існує, складається з кількох невеликих груп, переважно з молоді, студентів. Звичайно, це товариство не мало жодних зв’язків з китами промислового капіталу Західної Європи. Люди, які вели справи з концерном «Крон» від імені товариства, були підставними агентами, хтось стояв за їхньою спиною.

Відтоді як було проголошено незалежність Сені-Моро, загадковий потік вантажів у порт Хармю припинився. Зникли також уже портові документи, з яких можна було б дізнатися, для кого надходили вантажі.

Я вже було схилявся до того, що ми натрапили на брудну аферу якихось гендлярів, котрі гріли руки, перепродуючи сировину та цінне обладнання. Але батискаф… Ось що не давало спокою. Я готувався до тривалої роботи, вирішив розвідати узбережжя океану, зазирнути в порти кількох південноамериканських країн. І саме в той час отримав депешу. Служба розслідування нарешті натрапила на одного підставного замовника. Його запримітили в Бельгії, коли він домовлявся про виготовлення фізичної апаратури. Якийсь клерк з адміністрації концерну «Крон» посвідчив, що саме ця людина два роки тому оформляла термінове замовлення на батискаф спеціальної конструкції з надтвердої патентованої сталі.

За підозрілим замовником почали стежити. Невдовзі він залишив Європу, пересік кілька кордонів і опинився в Сені-Моро. Мені передали наказ прибути в Пері і взяти на себе обов’язки радиста вашої експедиції, щоб зблизька придивитися до нашого «підопічного». У Хармю я випадково дізнався, що там заправляється пальним яхта «Зігфрід» і що судно має далі пливти по Вачуайо. Я познайомився з капітаном і попрохав узяти нас на борт і висадити в Пері. От ми дійшли і до суденця, докторе.

— Як вам подорожувалося на яхті? — запитав батько.

— Все було добре. Яхта застарілого зразка, але у чудовому стані. Трохи незвична для цих місць у неї назва «Зігфрід», та нікому не забороняється давати суднам ймення на свій смак. Згідно з документами, яхта належить панамському інституту іхтіології.

— А хто на судні отой сивий чоловік з вусами?

— То капітан яхти, Рохас Верейра. Крім нього, на судні є моторист і двоє матросів. Та ще плавають два іхтіологи, панамці, досліджують рибне господарство Вачуайо за контрактом з приватною рибальською фірмою Сені-Моро. Єдине, що я помітив: капітан суденця не тільки з матросами, навіть з іхтіологами поводився якось зверхньо, і всі вони начебто побоювалися його.

— Яка ваша думка про вбивство у джунглях, інспекторе?

— Поки що нічого певного сказати не можу. А, газета… Не треба, докторе, повідомлення в газеті я вже прочитав.

— Гаразд. Так хто ж, коли не секрет, отой ваш «підопічний», заради якого ви були змушені завернути в Пері? Ви його мали на увазі, сказавши, що повинні вжити заходів?

— Не догадуєтесь, докторе, про кого мова? — Чанаді помовчав. Затим сказав: — Я маю повноваження місцевої влади заарештувати людину, яку ви знаєте як сеньйора Аугустіно…

Поряд за стіною почувся брязкіт, ніби наступили ногою на скло. Транслятор замовк.

Кроків за стіною я не почув, мене вивело із заціпеніння клацання замка. Я стрімголов вискочив із своєї схованки…

Десь близько гудуть тисячі джмелів, від одноманітного нудного дзижчання розколюється голова. Я силкуюсь розплющити очі і не можу поворухнути важкими повіками. Щока притулилась до чогось теплого, гладенького, пахне нагрітою штучною шкірою. І джмелі гудуть, гудуть…

Через силу розплющую одне око. Разом із світлом у мозок шпигає нестерпним болем. Та я примушую себе дивитися, бачу, як мерехтять зелені цятки; поступово вони розпливаються, світло гасне, потім знову спалахує прозорим сяйвом, що розливається переді мною. Моя голова відкинута на спинку крісла. Перед очима — сухорлява спина, чиїсь розставлені лікті.

Погляд встромлюється в потилицю… сеньйора Аугустіно. Він зрідка ковзає пальцями по зеленаво-прозорому аркуші, що висить на рівні його грудей. Трохи осторонь, в кріслі праворуч, зіщулилась Єржі.

Я відчуваю легке погойдування, іноді тіло провалюється кудись униз, неначе втрачає вагомість. Гуде мотор. Аркуш перед сеньйором Аугустіно — то дошка з приладами, підсвічена невидимими лампами. Я півлежу в кріслі в просторому салоні вертольота.

Ми летимо.