Розділ «ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ»

— Дякую. Я збережу ці папери як згадку про людину, яка віддала життя в ім’я науки. У дядька була інша мета, заради якої він працював роками. Здається, він мріяв одержати багато грошей, щоб мати змогу без перешкод займатися науковою роботою. Він замкнувся в собі і, можливо, це згубило його. Але мені жаль, що його тепер немає з нами. Він міг би ще багато зробити…

— Правильно. Ростислав Захарович Крилач знайшов би своє місце в житті. Він був порядною людиною і неабияким вченим, — задумливо сказав Шелест.

— Хіба ви… знали мого дядька? — підвівся Бранюк.

Полковник неголосно заговорив.

— Я знав не тільки Ростислава Крилача, я знав його сестру, а твою матір, а ще більше знав її чоловіка, свого кращого друга, товариша по підпіллю Сергія Бранюка — твого батька. Я знав і тебе, Іване, ще ось таким маленьким хлоп’ям…

Куточки інженерових губ здригнулися. Він дивився на Шелеста пильно, наче впізнавав цього вже немолодого чоловіка з твердими руками робітника. Не спускаючи з полковника погляду, Бранюк швидко підійшов до столу, смикнув шухляду, вихопив невелику фотографію. Теплий клубок підкотився до горла.

— Ви… Ви принесли матері це фото?! Ось тут… поряд з батьком… біля прапора… Як же я не впізнав вас відразу!

Шелест міцно стулив губи. Глянув на старе фото.

Розгорнуте полотнище прапора. «За нашу і вашу свободу!» — вишиті шовком слова. І, обхопивши древко рукою, стоїть він сам, Терентій Шелест, коваль з Підзамчого, комісар Інтернаціонального батальйону. А поруч — у береті, з пістолетом на поясі, друг незабутньої молодості Сергій Бранюк і ще багато друзів, обпалених іспанським сонцем…

Майорові Петришину здалося, що полковник похитнувся. Та, мабуть, йому тільки здалося. Шелест стояв прямо, твердо тримав фото у руці, обличчя його було спокійне, тільки десь у глибині очей лежав затамований смуток.

Про що думав він? Може, йому вчувався стукіт кулеметів в оливкових гаях Гвадалахари чи грім снарядів на вулицях Мадріда; може, він бачив у цю мить відважного полковника Вальтера, що йшов на весь зріст в атаку, вів на окопи франкістів молодих, гарячих серцем юнаків з Варшави, Києва, Ленінграда, Праги?.. А може, бачив він той шматочок скелястої іспанської землі, на якій схилилась голова львівського столяра-комуніста Сергія Бранюка?

І, наче підкоряючись невідомим думкам полковника Шелеста, відчуваючи їх, генерал Муштаков та майор Петришин встали.

Минуло півтора місяця.

Якось відразу зацвіли каштани. Розпустився бузок. Зелене листя шуміло за вікнами палати, хиталося над скляною верандою. Зранку іскрилася на газонах роса. Потім травневе сонце бризкало в сад промінням, там, де йому вдавалося пробитись крізь густозелену стіну каштанів — на посипані піском доріжки, на траву, на стіни двоповерхової клініки, наче хтось стелив сліпучі, золоті килимки.

Стояли теплі дні. В небесній блакиті плавали хмаринки. Без угаву тріщали коники, співали птахи. І не вірилося, що відразу за огорожею, за садом вирує багатолюдне місто.

Одного такого дня невисокий русявий чоловік у смугастій піжамі сидів у тінистій альтанці в глибині саду, схилившись над книгою. На його стриженій голові пробивалося їжачком світле волосся. На потилиці виднівся рожевий загоєний шрам. Заглибившись у читання, чоловік у піжамі не помітив двох військових, що вийшли з-за кущів бузку.

Полковник Шелест, у гімнастерці, туго перетягнутій ременем, у зеленому кашкеті прикордонника, штовхнув майора Петришина плечем.

Той посміхнувся, гукнув:

— Хворий, час на процедури!

Чоловік із шрамом різко підвів голову. Це був Грицько Горішній.