Розділ «ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ»

Гейко стояв над ним, чекав. А поряд біля ніг старшини застиг, напружившись, Сигнал, з першого слова готовий стрибнути на ворога.

— Старий бандитський схрон — тайник з димарем, виведеним у стовбур трухлявого дерева і з входом, замаскованим пеньком… Гм, штучки знайомі, — полковник Шелест обійшов навколо круглого отвору, що зяяв у землі. Нора була викопана давно. Напівзотліле плетиво лози утримувало стіни від обвалу. Спеціально зрізаний, підтесаний пеньок, наче корком, затуляв отвір, оберігав тайник від дощів та від талої води. З нори тхнуло кислуватим чадом і пріллю.

Зелений всюдихід стояв на галявині. З машини визирало неголене, давно не мите обличчя Гандзі-Коленди. Він сидів між двома прикордонниками, жовтий, як лимон, блукаючим поглядом стежив за тим, що діється біля його останньої схованки. Сигнал лежав під колесами, поклавши голову на лапи, і, здавалося, дрімав, наче хотів сказати людям: «Я своє зробив, тепер у ваші справи не втручаюся».

— Хвилюєтесь? — глянув Шелест на Петришина. — Сказати правду, мені теж не терпиться. Заінтригували ви мене, хоч і не дуже вірю в існування скарбів… Старшина, що там? — схилившись, гукнув униз полковник.

З-під землі долинув глухий голос. У чорному проваллі отвору загойдалося проміння і ліхтарика.

… Гейко прихилив голову, освітив низенький триметровий тунель. Із стін, обплетених лозою, капала вода. Важке, як у склепі, повітря підземелля дихнуло в обличчя болотом і залишками невивітреного фосфору.

В кінці тунель розширявся у простору нішу. Тут уже можна було випростатися, рука ледь діставала до земляної стелі. Збоку під стіною стояв збитий дерев’яний тапчан з залишками гнилого сіна. Під ноги потрапив розбитий ліхтар «летюча миша». Мокре, зіпріле гілля, яким колись застелили підлогу, було слизьке, липло до підошов. По стінах повзали мокриці. Дві іржаві німецькі гвинтівки стояли біля викладеної з каміння грубки, забитої холодним попелом. Над пічкою в стіні виднілася глибока нора димоходу. Ліхтарик освітив перетрублену мишами землю. Димар, що вів у стовбур старої ялини, обвалився. Видно, не одну ніч довбалися в землі, як кроти, бандерівські головорізи, доки збудували це таємне лігво в глухому лісовому закутку. Що бачили ці стіни, свідками яких похмурих сцен були вони, ховаючи бандитів від світла та сонця, від людських очей? Все дихало тут запустінням і тліном.

Кривлячись від дотику холодних крапель, що падали на руки, за комір шинелі, Гейко востаннє повів ліхтариком навколо себе, взяв іржаві гвинтівки під руку і хотів уже повертатися до виходу. Та його увагу привернула купа гілля під тапчаном. Старшина штурхнув ногою притрушений землею хмиз. Чобіт стукнувся об щось тверде.

Від поштовху тапчан затріщав і розсипався. Гейко намацав під гіллям схожий на ящик предмет, загорнутий у шматок брезенту. Зотліла тканина розповзлася в руках. Старшина побачив коричневу валізу. Латунні замки позеленіли, не відкривалися.

Сховавши ліхтарик у кишеню, Гейко обережно підняв важку знахідку і пішов на світло, що падало згори.

Ліфт безшумно спинився на четвертому поверсі. Петришин відчинив ґратчасті двері і вийшов у вестибюль, що виблискував скляними дверима, оксамитовими доріжками та натертим паркетом. Слідом за ним ішли генерал Муштаков і полковник Шелест.

У приміщенні інституту було тихо. Десь одноманітно гудів чи то вентилятор, чи електромотор. Уздовж стіни, на засклених поличках лежали сотні різноманітних мінералів, величезна колекція зразків, яка займала половину вестибюля. «Лабораторія», «І сектор», «Геологічна група», «II сектор», «Нафтова група» — світилися таблички на дверях, що розходилися ліворуч і праворуч.

Під розлогою пальмою дрімав сивий швейцар. Дізнавшись, до кого прийшли відвідувачі, коротко пояснив:

— Кабінет номер сімнадцять. Петришин постукав у високі різьблені двері.

— Зайдіть!

Бранюк очікуюче дивився на групу незнайомих людей, на погони і шинель Петришина, на валізу у руках Шелеста, на високу постать Муштакова і, видно, губився в догадках, хто вони, ці люди, в яких справах завітали.

— Ви до мене, товариші? Чим можу служити?

— Іван Сергійович Бранюк? Дуже приємно. Моє прізвище Шелест. Я дзвонив вам годину тому. Знайомтесь, будь ласка. Генерал Муштаков, з Москви. А це — майор Петришин. Даруйте, що відірвали вас од роботи.

— Нічого, нічого, — Бранюк, знітившись, потис гостям руки, швидко зняв зі спинки крісла піджак, поправив краватку, винувато сказав: — У нас тут сторонні рідко бувають, працюю по-домашньому… Ви прийшли, товаришу Шелест, напевно, у зв’язку з тією неприємною історією з оператором Горішнім?

— Так, саме ця історія, вірніше її закінчення привело нас сюди.