Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Реквіємом їм можуть служити слова Тараса Шевченка, присвячені другу, який загинув на іншій ганебній колоніальній війні — кавказькій:

«І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну».

Що ж до фінів, то за 70 років, наскільки мені відомо, ми не спромоглися в жодній формі вибачитися за те, що намагалися разом з росіянами та іншими народами неозорого Радянського Союзу зробити з цим волелюбним народом. Точніше, намагалися зробити нашими руками комуністичні бонзи.

Зимова війна 1939—1940 років, у якій Маннергейм відстояв незалежність своєї країни від Сталіна, мала наслідки не лише для Фінляндії. Розлючений величезними втратами та ганебною неспроможністю швидко подолати настільки слабшого супротивника, Сталін вигнав з посади наркома оборони «залізного» Климента Ворошилова. А Гітлер, який уважно стежив за «успіхами» свого нового союзника на Карельському перешийку, за підсумками Зимової війни прорік: «Радянський Союз — колос на глиняних ногах». Якщо вже, мовляв, маленька фінська армія могла так довго й успішно чинити опір Червоній армії, то вермахт рознесе її на шматки за кілька тижнів. Гітлер не врахував, що завойовувати чужі країни і боронити власну — зовсім різні речі.

А після Зимової війни Фінляндія почала помалу зализувати рани, розміщати людей, вигнаних зі своїх домівок, на захоплених Совітами землях, будувати якісь укріплення на новому східному кордоні. Але трохи більше ніж за рік розпочалася німецько-радянська війна. Вже силою самих обставин «обрізана» Радянським Союзом Фінляндія була втягнута у війну на боці Німеччини. Фіни вийшли на свій старий кордон на Карельському перешийку, замкнувши з півночі кільце блокади Ленінграда, й окупували райони радянської Карелії, населені переважно не росіянами, а саме карелами (більшість із яких, до речі, 1944 року пішла на територію Фінляндії разом із «загарбниками»). Проте Гітлер був дуже незадоволений діями свого північного союзника, вимагаючи від нього активніших дій під Ленінградом чи перерізати Мурманську залізницю, яка була однією з основних артерій доставки англо-американських товарів за ленд-лізом.

Маннергейм не проявляв надмірної активності. Він був зовсім не в захваті від нацистського режиму, і в союзники до Гітлера його загнала лише лиха доля. Маршал Фінляндії (це звання він отримав як подарунок до 75-річчя 4 червня 1942 року) шукав можливостей вивести свою країну з війни, зберігши землі, захоплені було СРСР у 1940 році. Це, звичайно, було програмою-максимум. Як мінімум треба було зберегти державу як таку. Після перелому у війні, після Сталінграда та Курська поразка Німеччини ставала дедалі реальнішою, і над незалежністю Фінляндії знову нависла загроза.

Верховний головнокомандувач уже давно був практичним правителем Фінляндії. І влітку 1944 року, на чергових президентських виборах, що проводилися попри військовий час, цей стан справ було формалізовано — маршал отримав повноваження президента. Саме Маннергейму та його команді вдалося вивести країну з війни без окупації її радянськими військами. Щоправда, втрачені 1940 року землі знову відійшли до Радянського Союзу, і до них долучився ще район Петсамо. Але все ж таки Фінляндія не перетворилася на радянського сателіта, як це сталося, наприклад, з такими країнами, як Угорщина чи Чехословаччина.

Попри особливий характер відносин, які склалися у Фінляндії з «великим східним сусідом» після Другої світової війни, — а Фінляндія не була членом ані НАТО, ані Європейського союзу, і її господарство було зорієнтоване переважно на радянські ринки, — ані основи ринкової економіки, ані багатопартійна демократична система у країні ніколи не були демонтовані.

Маннергейм же 1946 року не став повторно виставляти свою кандидатуру у президенти. 79-річному маршалу вже важко було керувати державою за станом здоров’я.

Вийшовши у відставку, він прожив іще п’ять років. Більшу частину цього часу хворий Маннергейм провів на швейцарських курортах і помер у Лозанні 27 січня 1951 року. Тіло його поховано на Центральному військовому цвинтарі у Гельсінкі, а пам’ять залишається в серцях фінів.

«Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля».

Карл-Густаф-Еміль

фон Маннергейм

Едуард Бенеш:

Президент, який двічі втратив республіку

Слава, слава, Президенту, слава!

Слава, слава, Найдорожчий, слава!