Викуп

Кохан... Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами - дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом - громада й примічає... Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваші міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам, - високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме - і далі йде. Оженивсь він із Оксаною - Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!

Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.

- Так-то воно, брате, - каже Кохан.

- Так-то, брате, - кажу й я йому.

Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.

- Іще чарочку, свате! - просять.

- Дорога дальня, - каже Коханиха, - і холодний вітер віє; мабуть, притомились.

- Е, паніматко, кажу, до любої небоги нема далекої дороги, - та й випив другу.

Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?

Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.

- Хвалити Бога, - каже Яків.

Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.

- Гроші, - каже.

Яків знов поклонивсь.

- Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!

Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає - не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.

- З Богом, - кажу, - завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.

- З Богом, - каже старий, - попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні - воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!

А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!

- А нема, нема козаків! Нема, що й казати! - стиха приказує жінка, хитаючи головою.