Польовий командир

вісімдесятих-дев’яностих не стало аж надто весело. Повернувшись

додому навесні 92-го з Таджикистану в зрешеченому автоматними

чергами вагоні, він вирішив: досить, час осісти.

Але життя готувало для нього нові родзинки.

Не встиг розвалитися "створений волею народною великий та

могутній", як на Далекий Схід з усіх шпарин, мов таргани, посунули

мешканці сусідніх країн: відважні сини й доньки непереможного

В’єтконгу, працьовиті нащадки променів Чучхе, беручкі до роботи й

торгівлі діти Великої Східної країни. Останніх, що й не дивно, було

найбільше. Чужинці та приблуди, звісно, кучкувалися за етнічними

ознаками: сини й доньки – зі своїми, променясті нащадки – з

нащадками, численні беручкі діти – з дітьми, але слов’янське

населення на правах давніх господарів цієї місцини не утруднювало

себе різними етнографічними й лінгвістичними тонкощами для

розрізнення прибульців, а, використавши апробовану міліцією на

кавказцях формулу, вигадало — "ліцо восточной національності",

швидко скоротивши незграбне словосполучення до зручного короткого

"лівон". Спочатку Лі, Вонґи, Нґуєни, Паки та Кіми на усталений уклад

життя суттєво не впливали.

Тамтешні мужички, дорвавшись після горбачовських обмежень до