Розділ «Частина друга»

І разом із цією одчайдушно-веселою піснею прийшло до Івана відчуття сили і непереможності початої ними справи. Десятки років усвідомлене холодним розумом та палким серцем, тепер воно перетворилося у щось реальне, таке, що простягни лишень руку, і відчуєш його – гаряче, повне надій і сподівань…

IV

На ранок четвертого травня становище військ Стефана Потоцького помітно погіршилося: Хмельницький вирішив полишити свій тимчасовий табір у лісі, тож, у супроводі гуркоту литавр і співу сурем, підвів свої полки впритул до польських, форсувавши Жовту і опинившись всього за дві з половиною версти від передових укріплень Потоцького, який напередодні дещо відступив від річки. Усе ж комунікацій з покинутим табором на горі козацький гетьман не полишив, ретельно охороняючи їх від ймовірних під'їздів противника. Надто вигідним у стратегічному плані майбутньої битви був плацдарм на вкритій лісом горі. Шляхетне панство, яке наглядало за жовнірами під час земляних робіт по укріпленню табору, могло на власні очі бачити тих, кого ще кілька тижнів тому похвалялося розігнати самими лишень канчуками. Але зараз у мостивих панів було надто багато клопоту і важливих справ, щоб згадувати про ті оптимістичні обіцянки. Та й вкриті лісом балки й болотисті низини Жовтих Вод підходили для таких цілей незрівнянно менше, аніж обшиті дубом і драповані сукном бенкетні зали, де можна було бундючно підкрутити вуса і вдарити острогою до мармурових плит підлоги, оповідаючи тендітній панночці із сяючими від захоплення очима про своє молодецьке лицарське життя, безкінечну відвагу, зрівняну лише з відвагою Гектора та Ахіллеса.

З табору Хмельницького пильно наглядали за будівництвом польських укріплень. Не забували й про зміцнення власних позицій – перед виставленими у три ряди і засипаними землею возами запорожці копали рів, влаштовували шанці, артилерійські позиції. Сам Богдан-Зиновій стояв на підвищенні, поблизу обкладеної мішками з піском нотшлянги. Поклавши правицю на руків'я цяцькованої золотом турецької шаблі, уважно слідкував за тим, що діялось у польському стані, де схожі на мурах копирсалися піхотинці й козаки, жовтувато-сивими ланцюжками тяглися пасма свіжовикопаної землі. Це був міцної статури п'ятдесятитрирічний чоловік, дещо вищого за середній зросту, з широкими плечима, дужими жилавими руками і невеликим, як для його літ, черевцем. На засмаглому обличчі застиг задумливий вираз, карі, вкриті сіточкою зморшок навкруг них, очі дивилися з ледь помітною втомою. По-шляхетному високе чоло перерізали дві глибокі зморшки. Круто вигнуті смолисті брови, прямий ніс і довгі, з тонкими пасмами сивини, вуса, під якими розташувалися тонкі, міцно стиснені губи і вольове підборіддя. Весь образ гетьмана свідчив про його внутрішню силу і рішучість людини, яка спроможна повести за собою. На Хмельницькому був одягнений із червоного сукна каптан, укритий майстерним золотим та срібним шиттям, видрова шапка з пером на діамантовій застібці, широкі червоні шаровари і жовті сап'янові чоботи. Наряд доповнювали золоті остроги і вкриті золотом піхви шаблі, виділяючи його на тлі сірих свитин, білих вишиванок або, у кращому випадку, вигорілого червоного сукна каптанів, що в них були зодягнені більшість козаків, або темних кирей кількох старшин, які знаходились поруч. З них хіба що Данило Нечай, котрий завжди полюбляв гарний одяг, міг посперечатися в цьому з гетьманом. Проте Хмельницький не надавав таким дріб'язкам жодної уваги. Він ще хвилину постояв, розглядаючи ворожий табір, потім повернувся до своїх старшин.

– Пройдемося, панове полковники, – звернувся він до них глибоким і чистим голосом, який однаково міг належати як талановитому співаку, так і доброму промовцю. – Наглянемо за будівництвом табору, а заодно й погомоніти б не завадило. Геть намети такої ясної днини!

І гетьман покрокував гребенем валу, минаючи оббиті із середини неструганим деревом шанці, захищені масивними дерев'яними щитами позиції гармат та шмигівниць, діжі з водою, пірамідки ядер, хитро влаштовані в землі сховища для пороху. Полковники, відставши на крок, прослідували за гетьманом. Деякий час Хмельницький мовчав, оком дбайливого господаря оглядаючи укріплення, які проминали. Через кілька хвилин, нарешті, звернувся до Кривоноса:

– Я думаю, Максиме, мортири потрібно знести з валу, заглибивши їх кроків на п'ять углиб табору. Можеш навіть за возами поставити. Навіщо вони стирчать зверху, немов бані церковні? Посадиш на валу одного гармаша, нехай він вогонь коригує. Решта ж обслуги буде під захистом, вірно кажу?

– Вірне діло, зробимо, батьку, – струснув чубом Кривоніс.

– Та води б більше в шанці та ще по мішку сухарів на кожен десяток козацтва не завадить.

– Сьогодні ж виконаємо, – озвався кремезний Півторакожуха. – Та тільки марно це, батьку. Хіба ж ми тут облогу витримувати маємо?

Богдан кинув на Півторакожуха швидкий погляд.

– Ні, Федоре, облоги не буде. А воду та сухарі постав! Тут моя справа думати, а твоя виконувати.

– Слухаю! – виструнчився Півторакожуха.

Хмельницький з хвилину йшов мовчки, потім зупинився і почав, приклавши до чола долоню, розглядати щось в обозі Потоцького.

– Нечаю, тут, здається, твої соколи оборону триматимуть?

– Мої, батьку, – виступив наперед Нечай.

– Ну то поставиш звідси по сто кроків праворуч і ліворуч ще по ряду возів, та міцніше їх ланцюгами скрути один до одного. А перед фосами якірців[10] насієш. Та не бійся передати куті меду!

– Не пожаліємо, ваша ясновельможність! – з посмішкою відповів Нечай.

– Ет! А він сміється! – і собі посміхнувся Хмельницький. – Ти он той ярочок бачиш? – вказав він Нечаю на промитий дощовими водами рубець на зеленому полі перед табором. – І ліворуч від нього ще один. Їх гусарія не подолає, злякається коням ноги потрощити. От вони, бусурмани, якраз поміж цих двох ярочків сюди й вирушать. Тут найважчий удар гусарії потрібно очікувати. Вози у Півторакожуха візьмеш, йому не потрібні.

– Чому не потрібні? – стріпнувся Півторакожуха.