Розділ «Частина друга»

– А якщо так, подумайте, браття, – продовжив він за хвилину. – Куди ж нас ведуть тепер наші старшини? Я нагадаю! А всі ми, оце чесне товариство, йдемо до колиски козацтва, милого серцю Запоріжжя, щоб збройною рукою зупинити братів наших. Тих, котрі здійняли над Січчю гасло до повернення потоптаної ворогами слави дідів наших, батьків наших! Гасло до здобуття волі золотої та захисту православної віри. Йдемо дружно, полками та сотнями, плече до плеча. Йдемо, щоби купно зі щеням Потоцького і його жовнірством обагрити руки кров'ю власних братів. Ідемо, немов шість тисяч проклятих Каїнів!

Цієї миті десь далеко за спинами в козаків засурмила сурма і вдарили кілька пострілів, додаючи неспокою в без того розбурхане море козацьких оселедців. «Напевне, борониться Барабаш та його посіпаки», – майнула в голові Івана думка. З полегшенням, але не без легкого сорому Богун відчув, що він належав до цієї миті до тих небагатьох у барабашевому війську, хто був погано поінформованим про події, які тепер розгорталися в нього перед очима. Про вірність такої думки кричуще говорили вчорашні натяки Джеджалія і сьогоднішній одностайний настрій козаків у всіх без винятку полках. Але тінь сорому за власну некомпетентність майнула і розтанула, тож Іван, піддаючись загальному настрою, крикнув одним з перших:

– Геть Барабаша!!! Геть собаку Караїмовича!!!

Ще мить, і його голос потонув у вибуху криків і бахканні рушничних пострілів – білі фонтани порохового диму здійнялися над головами присутніх, а ще вище них злетіли вгору тисячі шапок. Джеджалій терпляче очікував, доки натовп не виплесне першої хвилі емоцій. Лише через десять хвилин, коли крики поступово перейшли в низьке гудіння, він зміг продовжити:

– Браття мої! Лише десять років пройшло від пори, коли нам було заборонено самоврядування, раду і гетьмана. Але ж цьому звичаю багато сотень років! Чому ж так швидко наші генеральні старшини забули його? Чи, може, вони поглухли, якщо не чули гуркоту литавр? Так ні! А ми їхнім милостям листа написали до того ж, у ньому запросили на раду, де ж вони? Чи звичаю козацького не поважають? Адже рада, лише вона одна є найголовнішим органом командування Військом Запорізьким. Рада, а не накази псявіри Потоцького! А жаль, що немає їх перед нами, от кому б годилось поставити запитання: супроти кого ведете нас, ясновельможні?! Та їх катма!.. Що ж, у такому випадку доведеться без присутності їх милостей вирішувати власну долю!

Раптом перед натовпом з'явився швидкий сухорлявий козак у розхристаній вишиванці, червоних шароварах і мащених дьогтем ялових чоботах. Чорний оселедець звисав йому нижче плеча, вуса – немов дві гадюки, у лівому вусі велика золота серга, правиця стискувала пістолет. Кілька старшин, з тих, що стояли поряд з Джеджалієм, зробили спробу затулити собою того, кого обрали собі за отамана, однак Филон обома руками розсунув їх на два боки і палаючими очима поглянув на козака. Той рвучко плигнув на діжу біля помосту і повернувся до натовпу.

– До Хмеля!!! – страшним, зірваним у битвах голосом, що швидше походив на рипіння іржавого заліза, заревів він. – Смерть ляхам! Усі до батька Хмеля!

І натовп вкінець ошаленів. Сотні, тисячі голосів несамовито волали, гриміли, перекочувалися оглушливим гуркотом буремного моря. А в тому гуркоті десятикратно повторювалося оте панівне:

– До Хмеля!

Мить, і хвиля вже ринула до помосту, на якому стояв Джеджалій з побратимами, підхопила його і понесла крізь людське море. І здавалося, що це поміж штормових валів пливе швидка чайка, над облавками якої височіли кілька кремезних, немов точених на тлі світанкових променів сонця постатей у червоних каптанах. Іван, як і решта козаків, шаленів від п'янкого напливу свідомості власних сил. Поруч бачив Михайла, трохи попереду Петра і Филона. Йому здавалося, усе, що відбувалося до цієї миті, навік шугонуло в безодню. І безсила туга після поразки під Кумейками, німі сльози після вістей, отриманих зі Стариці, усе кануло у вічність. Тепер невідома, але надзвичайно сильна рука тримала долю України, виводила її боротьбу за свободу на новий, невідомий дотепер рівень. Здіймала знамено справжніх воїнів, які не підкорилися плину часу і залізному кулаку Речі Посполитої. Немов уразливий людський організм, те військо багато разів падало, ламалося і спливало кров'ю, але піднімалося знову, загоївши рани, зростивши поламані кістки, і могутня рука була знову спроможна стиснути пальці на руків'ї меча. Меча віри і правди, святої зброї боротьби за право носити назву стародавнього і мудрого народу українського…

Десь попереду гулко вдарила гармата, потім ще одна. Іван, опам'ятавшись немов від запаморочення, побачив, як козака, який стояв поряд з ним, щось вдарило в груди і той зник у хмарці багряної куряви. «Ядро з фальконета, – майнула думка, – невеличкого фальконета, з тих, що укріплені на носі кожної чайки!» Він рвонув з піхов шаблю і кинувся до берега Дніпра, туди, де, вишикувавшись у рівні ряди, стояли байдаки.

– Вперед, козаки! Вони стріляють з гармат, поспішімо! – почув він власний крик і поринув у давно забуту ейфорію бойовища.

На березі, охопивши невеличкою підковою ділянку у два десятки сажнів, стояли вишикувані у два ряди жовніри особистої сторожі генеральних осавулів Барабаша і Караїмовича. Закуті в потемнілі від річкової вологи лати, округлі іспанські шоломи-моріони, з аркебузами напереваги, нереально виглядали вони, твердо стоячи, одні проти цілого людського моря. Перша шеренга, завчено ставши на одне коліно, зі зброєю напереваги, друга, підставивши під стволи аркебузів металеві сішки. З високих, задертих догори носів чайок, що їх було витягнуто на берег, націлились у атакуючих козаків кілька дрібних морських гарматок. У руках у гармашів, зодягнених, як і їх товариші по зброї, в лати і шоломи, тліли, окурюючись білими хмаринками, запалені ґноти. На одній з чайок Іван побачив вишитий золотом каптан підстаркуватого Барабаша. Той вимахував руками і щосили кричав щось, але його годі було почути – здавалося, що всі шість тисяч реєстровців, які кілька хвилин тому слухали Филона Джеджалія, єдиною лавою кинулися до ненависного їм генерального осавула. Мить, і грім залпу вибухнув Богунові прямо в обличчя. Щось обпекло бік, і ось він уже змахнув шаблею над головою ландскнехта з блідим обличчям, сивуватою еспаньйолкою та величезними від жаху очима. Гарячу кров на обличчі відчув одночасно з неприємним звучанням шабельного леза, яке буває зазвичай, коли криця перерубує кістки. Розвернувшись, рубонув жовніра, котрий тягнув, відкинувши аркебуза, з піхов шпагу. Краєм ока ще встиг побачити, як той, вхопившись руками за шию, різко відвернувся від нього, зробив два кроки і впав. Шолом із широкими відлогами відкотився від нього на крок уперед, а руде волосся найманця швидкою хвилею розповзлося по витоптаній зелені трави. Поряд, устигнувши здійснити усього один залп, снопами валилися інші жовніри. Осатанілі від вигляду крові козаки подекуди не вдовольнялися одним лише смертельним ударом, і продовжували рубати навіть тих, хто вже перестав подавати будь-які ознаки життя. Скоро ця смертельна хвиля досягла чайок, і на одній з них важко здійнялися в повітря, на десятку ратищ кожне, тіла Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Помайорівши якусь мить страшними прапорами, вони, одне за одним, шубовснули в темну воду Кам'яного Затону, супроводжувані брудною лайкою та прокльонами. Так закінчили свої життя двоє нерішучих, а тому й пропольськи налаштованих лідерів реєстрового козацтва. Навіки залишили по собі пам'ять як про людей, що їх убили власні підлеглі, розгнівані зрадою, невдалою політикою і потуранням ворогам своєї батьківщини. Господня кара нависла й над багатьма подібними їм…

Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалія і ухвалила рухатися на з'єднання із Хмельницьким.

Богун сидів на одній з лав своєї чайки і терпляче очікував, доки Михайло обробить його рану і перев'яже її. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно-рудими плямами.

– Та тихіше, ідоле! Пече немов каленим залізом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю.

– То нічого, – бадьоро відповів Михайло. – От якби на два пальці праворуч, тоді…

– Що тоді? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун.

– Тоді б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очікував би поки я закінчу… Терпи, кому кажу!

– А я що по-твоєму роблю?!