Розділ «Частина друга»

– Не найкраща думка, – зітхнув Богун. Він добре розумів, що Ганна має рацію, але все ще пручався, добре розуміючи: важке похідне життя принесе їй безліч випробувань.

– Так, не найкраща! – Ганна зігнулася і обережно, намагаючись не причинити болю, обійняла Івана.

III

Чутки про вихід Яна Казимира назустріч Хмельницькому з посполитим рушенням дуже скоро підтвердилися. Тепер до ставки гетьмана України доходили не лише відомості про збір війська і плани короля, а й цілком конкретні відомості про напрямок пересування ворожої армії та її кількість. Судячи з усього, король доки не йшов на Збараж, прямуючи до Золочева, але всі розуміли: він змінить напрямок руху в будь-який момент, як тільки матиме необхідну кількість розвідувальної інформації про козацьке військо. Постала необхідність або знімати осаду, на яку було втрачено стільки часу, сил і людських життів, або змінювати тактику і самим готуватися до облоги з двох боків – залишків збаразького гарнізону з одного боку і шляхетського народного ополчення з другого. Але Хмельницький на те й був Хмельницьким, щоб вийти із скрутного становища з найменшими втратами. Після недовгих роздумів він вирішив вирушити назустріч королівському війську з козацькою і татарською кіннотою. Цілком справедливо зауваживши, що для продовження облоги знесиленого гарнізону збаразької фортеці вистачить і десятка тисяч козацької піхоти. Перегрупувавши сили, гетьман негайно вирушив в район Зборова, маючи намір саме там прийняти бій з поляками. Осада одразу ж втратила свою енергію. Щоправда, Іван Виговський, котрого було залишено наказним гетьманом на час відсутності Хмельницького, спробував ще раз військового щастя, підготувавши великий наступ, призначений на день святкування католицької Богоматері Зеленої. Він справедливо передбачав, що більшість захисників міста буде в костьолі того дня і своєю відсутністю на стінах дасть можливість козакам захопити їх і закінчити тим таку довгу і виснажливу облогу. Але не судилося писареві Богдана Хмельницького, викупленому гетьманом з татарського полону (як то мовили злі язики) за рябу кобилу, показати його ясновельможності своє дбайливе ставлення і військове вміння – збаразькі жиди, для яких облога не являла собою перешкоди для шмигання з міста в табір козаків і назад за мури, збагачуючись усіма можливими і неможливими способами, вчасно доповіли рейментарям про майбутній напад. Не довелося віддати шану Богоматері того дня польському лицарству. Нашвидку помолившись, стали вони до бійниць, як це робили вже безліч разів від початку облоги, і відбили наступ козаків. Закінчилась невдачею остання спроба козацької армії здобути місто – якщо після п'ятнадцятого серпня й проводились бойові дії під стінами багатостраждального Збаража, вони не носили характеру масованого штурму, а були скоріше психологічними заходами, спрямованими на деморалізацію ворога – козаки успішно обстрілювали вулиці міста зі свого високого валу, доводячи захисників до стану, коли, як писав у своїх спогадах один з учасників збаразького протистояння, «не мали можливості пальцем влучити в пусте місце, і кругом кулі й картеч знаходили свої цілі». Під мури замку, в якому тепер зосередилися залишки сорокатисячної залоги, велися підкопи, змушуючи поляків тривожно позирати в дзеркальця залитих водою полумисків, розставлених у різних місцях муру саме для того, щоб за їх допомогою визначити місце підкопу. То тут то там рвалися потужні камуфлети, примушуючи кам'яні вежі хитатися на пустотах, як хитається, вийшовши з шинку, запізнілий гуляка. Осада, у якій козаки так і не змогли здолати хоробрих захисників міста, надходила до свого логічного завершення. І хоч хоругви Вишневецького, Лянцкоронського і Остророга, а також червоно-білий прапор з білим орлом все ще увінчували мури Збаража, продовжувати атаки на місто не було потреби – Польща втратила тут своє військо, як втрачала його до цієї миті під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.

Сам Хмельницький у цей час пройшов майже до самого Зборова і прямо з маршу, не очікуючи на детальну розвідку, вдарив на польські війська сорока тисячами козацької і тридцятьма тисячами татарської кінноти. Воістину страшним стала для королівського війська та рокова переправа через болотисту річку Стрипу – коли поляки, розділившись на дві половини, вирушили двома мостами на протилежний бік річки, авангард Хмельницького вже закінчував винищувати п'ятитисячний розвідувальний загін польського війська і вирушав на зіткнення з неготовими до нападу основними силами супротивника. І захиталася Річ Посполита під ударами козацьких списів. Задрижала усім своїм тілом, розуміючи, що останньої поразки їй не пережити. Сотнями валячись з коней, гинуло лицарство польське, останнє з того, що його ще змогло зібрати гасло, підняте самим королем. Козацькі сотні, вдало змінюючи напрямок удару і маневруючи полем бою, потіснили спочатку праве, потім ліве крило, відкинули їх за Стрипу і почали гнати до Зборова, все зменшуючи відстань до поразки поляків і остаточної катастрофи польсько-литовської держави, яка пережила велике протистояння з Тевтонським орденом і Ґрюнвальдську битву, витримала експансію Османської Порти, територіальні зазіхання шведських королів і інтриги династії Ґабсбурґів. Але на те, що трапилося далі, не очікував ніхто. Навіть промислом Божим навряд чи можна назвати підступну зраду Іслам-Ґерая, котрий вже приймав у себе в шатрі готових на будь-які умови польських послів.

– Уруси мої союзники, це так, – спокійно промовляв хан, сидячи у вкритому позолотою троні на підвищенні в центрі свого величезного шовкового шатра і перебираючи пальцями блакитні перлини чоток. – Хмельницький-бей мій друг і він завжди чесно виконував свої обов'язки у рамках укладених між нами домовленостей. Чому я повинен слухати послів Ляхистану і чинити так, як потрібно їм? – вимовив він тоном втомленого ментора, але, не давши можливості відповісти послам, одразу ж продовжив: – Нехай мої друзі не поспішають, я сам дам відповідь на поставлене мною запитання. Адже вони не будуть сперечатися, що доля Ляхистану майже вирішена, і Хмельницький-бей, якщо він цього, звичайно, захоче, зможе посісти трон польських королів уже найближчим часом? Це істина, яка дуже скоро може стати реальністю. Тепер я повинен вирішити, чи несе такий стан речей вигоду моїм, татарським добрам. І я бачу, що не несе він мені жодної користі, а мудрий і всемогутній Аллах підказує мені: не вигоду, одну лише загрозу принесе таке закінчення війни, котру мої хоробрі батири допомогли виграти урусам. Тож я, напевне, зможу допомогти Ляхистану. Зможу, звичайно, якщо мої польські друзі погодяться на деякі мої умови…

Так, перемога Хмельницького і незалежна та сильна українська держава на північному кордоні ханства була зовсім не бажаною для Іслам-Ґерая. Навіщо допомагати знищити одного з ворогів і посилити цією перемогою іншого, якщо можливо утримувати нестійкий баланс їхніх сил і взаємне ослаблення один одного безкінечною війною? Хіба ж не кращий вихід для Бахчисарая у такому стані речей?

Хмельницький був на межі зриву, коли почув про рішення хана припинити наступ своєї кінноти і його пораду зупинити наступ козацьких полків.

– Я розвію вітром трикляте бусурманське плем'я! – кричав він, кидаючись наметом з боку в бік, немов загнаний в глухий кут тигр. – О, тричі невдячні собаки! Як міг він, кому я вірив, як міг так вчинити і вкрасти в мене перемогу, до якої я йшов увесь цей час, задля якої вкрив Україну ріками крові і горами трупу?!

Але що він міг вчинити, окрім шаленого вияву люті? Розумів-бо: якщо не послухати хана, він, скоріше за все, не лише припинить битву, а й, цілком ймовірно, вдарить своєю кіннотою на козаків. Польські війська, які тепер, після вдалого для козаків початку битви в безладі відступали до Зборова, повернувшись, довершать почате татарами, і козацька армія, поділена завдяки непокірному Збаражу на дві частини, опиниться перед найстрашнішою загрозою з початку визвольної війни. І немов страшний звірячий рик вихопився з горлянки гетьмана. Він нарешті осягнув усю глибину своєї поразки. Поразки після стількох успішно проведених баталій, після славних і блискучих перемог.

– Давайте в полки гасло припинити наступ! – застогнав він, повернувшись спиною до полковників і генеральної старшини, які очікували його наказів, і так зціпив між собою руки, що пальці на них побіліли. – Ти несправедливий до мене, Боже! Ти несправедливий до України…

IV

– А заграйте-но, музики! Та так заграйте, щоб геть викинути із серця тугу! – Омелько щосили гепнув своїм пудовим кулаком по дошках столу, аж на ньому підстрибнув посуд. – А ти, шинкарю, неси ще горілки! Та викинь к бісу свої наливки, вишнівки та варенухи! Доброї горілки давай, з перцем, щоб як вогонь! Може, хоч вона подарує мені забуття і випалить із грудей сором! Соромно! – видихнув він і вихилив черговий кухоль пекучої, немов вогонь, перцівки. Видихнув, провів по обличчю долонею і кілька хвилин сидів, упершись у почорнілу від кіптяви стіну поглядом скляних очей.

Раптом його погляд упав на кількох міщан, котрі притихли за столом в іншому кутку шинку і сьорбали свої страви, закусуючи випите.

– Так, пани ласкаві, а вам і горя нема! – ревонув Омелько щосили. Міщани боязко озирнулися і про щось стурбовано зашепотіли. – Голосніше, музики, та веселіше, чорт би вас усіх побив! – І Омелько жбурнув у музик, котрі вигравали, стоячи поряд з його столом, жменею срібних монет.

Бандурист, натягнуто посміхнувшись, прискорив ритм і вшкварив гопак, за ним срібними переливами поспішила сопілка, весело задзвенів бубон. Шинкар, покосившись переляканим поглядом на оголену карабелу, що лежала на лаві поряд з Омельком, швидко поставив на стіл пляшку з оковитою і бігцем повернувся до шинквасу. Він уже потай молився своєму іудейському богові, щоб той взяв назад увесь заробіток, отриманий на цьому божевільному запорожцеві, і зробив так, аби той негайно покинув стіни його шинку і ніколи більше не зустрічався на життєвому шляху. Двадцятирічний досвід у шинкарській справі підказував – п'яний запорожець є смертельно небезпечною людиною для будь-кого, хто стане на його шляху. У разі якщо в п'яного запорожця розум затьмарено не лише оковитою, а й душевною хворобою, небезпека зростає втричі, а голова, на яку впаде його гнів, може бути навіть головою людини, яка у жодному разі не бажає перейти запорожцю дорогу. О, нелегка шинкарська доле, чому ти така жорстока, чому сушиш мозок тваринним страхом перед такими, як цей козак, і не допомагаєш уникнути зустрічі з йому подібними?

– Сумно! Сумно! – Омелько подивився на музик поглядом, від якого вони на мить замовкли. – Чому сумно? Тебе запитую, юначе! – він указав на юнака, котрий був у служках у бандуриста і тепер стояв позаду нього, намагаючись стати непомітним для козака.

– Не з-з-знаю, п-п-пане, – перелякано вимовив молодик.

– Не знаєш! А звідкіля тобі знати, малий! Козаку сумно! – від погляду, яким повів Омелько по шинку, міщани за крайнім столом не сперечаючись піднялися і тихцем вислизнули з приміщення. – Що ви знаєте, продажні душі, про тугу козацьку?! – черговий келих влився до Омелькової горлянки, а спустошена череп'яна посудина полетіла в кут, розбиваючись на сотню дрібних скалок. Омелько підхопив шаблю і, пограваючи нею, вказав на найближчого з музик: – Ось ти, ти вважаєш мене непотребом?

Музику, котрий грав на сопілці, перетрусило.