Розділ «Частина перша»

– Що, батьку?

– Іване, пообіцяй мені, що коли ти закінчиш справу, на яку зібрався, то повернешся.

– Повернусь.

– Ти повернешся, щоб прийняти з моїх рук хоругву Вороновицької сотні, і будеш служити так, як служив я все своє життя. Така моя батьківська воля і я хотів би, щоб ти прийняв її без сперечань та вагань. Пообіцяй мені.

Іван мовчав. Те, що сказав батько, для нього було несподіваним. За роки, проведені на Січі, він настільки звик ототожнювати себе з Низовим військом, що пропозиція зайняти батькове місце у Вороновицькій сотні стала для нього цілковитою несподіванкою.

– Чому ти мовчиш?

Іван струснув головою.

– Обіцяю. Твоє бажання для мене закон, тому я виконаю його, якщо буде Божа воля на те, щоб повернутись живим.

– Що ж, іди з Богом…

Іван вийшов на подвір'я. У задумі почав накладати люльку, знаходячись під впливом почутого. Все, що сказав батько про Павлюка, повстання і невідомого спасителя козацької нації, було надто великою новиною для Івана, тож тепер йому був потрібний час, щоб осмислити сказане. І десь в глибині душі Богун розумів – саме такий погляд на події мав і він сам. Хіба що більше вірив у Павлюка. Хіба що більше ненавидів пихатих польських панів… Що ж, він докладе всіх можливих зусиль, аби справа, яка почала зароджуватись на Микитиному Розі минулої осені, увінчалась успіхом. Якщо ж ні, він виконає те, що пообіцяв. І саме тієї миті Богун відчув невідворотність тих змін, які мало принести йому майбуття.

Літнього погожого дня 1637 року доля майбутнього полковника Богуна підхопила його, кидаючи назустріч кривавим битвам, що мали круто змінити хід історії на теренах багатостраждальної України. Назустріч реву гармат, який перекроїть мапу Речі Посполитої, назустріч славі і пам'яті у віках. Палало спекотне, із запахом близької грози, літо.

VI

Загриміло на Україні, та не тим громом, що несуть блискавиці з вкритого хмарами грозового неба. Запахло грозою, та не тою, що напуває щедрим дощем у травні луки та ниви, стомлені квітневими суховіями. Цього разу чорна хмара сунула з пониззя Дніпра і мала вигляд добре озброєного багатотисячного козацького війська з вісьмома гарматами і чималеньким обозом. Безкінечною вервечкою крізь простори Дикого Поля розтягайсь маршові колони вкритого лісом списів пішого війська, рипіли обабіч них кілька тисяч важких возів, які тягай десять тисяч підйомних коней,[56] мулів і волів. Розрізали кінськими грудьми море степової тирси швидкі комонні чати й дозори попереду, позаду і обабіч війська.

А ще далі попереду, на кілька тижнів випереджуючи рух повсталих полків, уже пішли чутки про наближення розгніваних польським урядом козаків. Про спроби Павлюка знестись з кримським ханом, шукаючи в султанського васала підмоги в майбутній війні з Польщею. Про безжальні слова, які кинув бунтівний генеральний хорунжий, довідавшись про усунення місяць тому від гетьманства Василя Томиленка і обрання на його місце переяславського полковника Сави Кононовича:

– Що ж, Кононович… Я думаю, що у Переяславі мають знати, якщо я не отримаю Савку хоч цілого, хоч частинами з їх згоди, мене не зупинять ні переяславські мури, ні плач їхніх дітей, ані шаблі їхнього полку!

І про настрої частини реєстрових (найбідніших, звичайно), які були готові приєднатись до Павлюка в прикордонних полках, таких, як Уманський, Чигиринський, Черкаський і Ніжинський. За підрахунками канцелярії коронного гетьмана Речі Посполитої, це могло поповнити військо бунтівників ще на півтори тисячі добре озброєних комонних козаків.

Усе ж у Польщі поки не надавали особливого значення виступу козаків. Ну що могло бути небезпечного у виступі голоти серед пустелі, за тисячу миль від Варшави, Кракова, Любліна та Вроцлава? Крім того, Україна завжди була проблемною частиною Польсько-Литовської держави. Тиха паніка пройшла тільки серед магнатів, переважна більшість маєтків котрих знаходилась на землях цієї самої України. Багатющої, але тричі проклятої землі, яку сотнями років роздирали татари, турки або й самі українці, котрі, здавалося, не могли жити, не проливаючи братерської крові. Але й ця паніка швидко минула. Коронне військо на чолі з обома гетьманами – великим коронним Станіславом Конєцпольським і коронним польним Миколаєм Потоцьким – було цілком готове виступити назустріч бунтівникам. Роти і хоругви стягувались до Корсуня, посилювались гарнізони міст від Канева до Брацлава, по селах і містечках пройшли збори стацій на утримання жовнірів. Усе йшло за давнім, напрацьованим ще починаючи з повстання Кшиштофа Косинського у дев'яностих роках XVI сторіччя, планом. Щоправда, поляків насторожувала кількість повстанців – більш ніж будь-коли раніше. За європейськими мірками у Павлюка була величезна армія. Але не для Речі Посполитої з її нездоланною кіннотою і лицарством!

Як би там не було, але Павлюк уже на початку вересня стояв кошем поблизу Крилова, остаточно впорядковуючи військо, запасаючись мушкетним та артилерійським порохом, свинцем та провіантом. Одночасно він не забував робити ставки в політичній грі. І ці ставки були первісно безпрограшними. Отримавши в двадцятих числах вересня листа – відповідь на свій ультиматум до переяславської старшини, Павлюк відрядив до Переяслава чату з п'яти сотень комонних козаків. А ще через кілька днів до коша привезли скутого по руках і ногах Саву Кононовича. Як і очікувалось, переяславці не стали чинити опір Павлюку, обравши за краще підтримати його починання. Кононович, який надто вже відверто цілував руку польському панові, не мав на кого сподіватись, як серед своїх колишніх підлеглих, так і серед запорожців. Січове лицарство одностайно стало за смертну кару гетьману, поставивши Павлюка перед вибором – пролити кров польського ставленика і тим самим зробити символічний виклик на бій, чи далі переміщувати військо півднем України, не наважуючись до часу почати війну. Він вибрав перше.

Туманного ранку восьмого жовтня 1637 року козацького гетьмана Саву Кононовича, а з ним трьох значних бунчукових товаришів, які мали нещастя розділити долю свого гетьмана, було розстріляно в полі, за сотню сажнів від периметра козацького табору. Грім мушкетного залпу розірвав передсвітанкову тишу, тіла старшини лягли у свіжовириті могили, а вже одинадцятого жовтня козацька рада піднесла гетьманські клейноди Павлу Михновичу Буту. Новообраний гетьман почав діяти негайно, і тринадцятого жовтня вийшов його універсал, звернений до «людей козацьких, лицарських, до міщанства всякого роду, а також до поспільства».

«Мов круки над трупом, закружляли над нашою багатостраждальною землею католицькі та жидівські антихристи, – писав він з надією, що послання його знайде відгуку серцях широких народних мас. – Чекають, доки сконаємо, даючи можливість наїстись донесхочу тіла нашого, яке вже й так кровоточить від їхніх отруйних пащек. Але повинні ми встати і постояти за себе, за землю Руську, за віру нашу чесну грецьку. Видерти з рук неприятеля народу християнського той батіг, яким нас поганяє, в надії на нашому горбу в'їхати до Едемського саду. Є-бо ми нацією сильною, нацією мужньою і до військової справи добре навченою ще від діда-прадіда. Чи це не ми боронили польських панів від навали Блискучої Порти, чи не ми зупиняли стотисячні татарські орди своїми грудьми, щоб їм там, за нашими спинами, жилось спокійно та безпечно? І одвічно малисьмо лише кару люту за службу вірну. Тож давайте піднімемо свої мечі, відстоюючи своє право жити на землі своїй, живитися плодами її і не відчувати на шиї чобіт чужинця…»