Розділ «Частина перша»

– Що ти кажеш таке, Омельку? – подав голос Федір Богун. – Чи не зарано панахиду справляєш? Маємо ще силу! Чи, може, там, на Низу, нас уже й знати не хочуть?! – у голосі старого хорунжого бриніли образа та гнів.

– Чому ж знати не хочуть? Хочемо, батьку, брама відчинена. Та тільки здається мені, що брама та нікому тут не потрібна. Хто хотів, уже там сили військової примножують, діла доброго очікують. А решта за лани свої, косяки коней та свинячі хліви тримаються. Воно, бачиш, безпечніше. І ситніше. Мало того, вони ще й голос подавати насмілюються. Павлюк їм поперек горла. Це й не дивно, адже він загрозу задля їхнього спокою становить. їх же не виписали з реєстру, не відібрали привілеїв, предками завойованих. Вони вже за нашими спинами домовляються, як би генерального хорунжого ляхам продати і на цьому заробити. Так, панове? – Омелько виразно подивився на дук, чию розмову мимоволі підслухав. Ті переглянулися, але промовчали.

– Тож вип'ю я з вами, дуки, чи без вас! За здоров'я пана Павла вип'ю. І вірте мені – бути йому з булавою. Хоч би яка сила цьому заважала. Запам'ятають його ляхи, та надовго запам'ятають! Ми примусимо поважати нас так, як гідно поважати расу воїнів, потомків князів Київських, а не хлопів лядських. Коли ж це станеться, не пожалкуйте за тим, що статки ваші завадили за волю Батьківщини постояти.

І Омелько перехилив кухля, великими ковтками вливаючи в себе горілку. Потім стукнув ним до столу і рукавом обтер смолисті вуса. Одразу ж за ним підхопився й Іван. Без слів підняв свій кубок і так само, як Омелько, випив до дна, з гучним стуком поставивши його на стіл. Більше не піднявся ніхто. На кілька хвилин козаки за столами притихли, але поступово бенкет набрав обертів і покотився з колишнім розмахом. Заграли музики, і Омелькові слова немов розтанули серед веселощів, заздравних тостів і дзвону посуду.

– Запам'ятай мої слова, Іване, – мовив стиха до молодого Богуна курінний, і стільки болю, стільки образи було в його голосі, – як тільки Павлюк виведе полки із Запоріжжя в Україну, дні його буде закінчено. Ляхи перемелють нас своїми панцирними жорнами, а ось ці люди будуть виглядати з-за своїх тинів, радіючи, що все це діється не з ними. А хіба є надія перемогти коронне військо, якщо реєстровики не об'єднаються із запорожцями?! Ех, ненько Вкраїно… Налий мені, Іване. Горілки налий! Та побільше, може, хоч тоді, коли хміль пробере, зможу наплювати на все, що тут я побачив.

Того дня Омелько більше ні з ким не розмовляв. Мовчки пив чарку за чаркою, похмуро позирав перед собою скляними очима і час від часу скреготав зубами. А Іван раптом зрозумів, що слова, сказані курінним отаманом, повною мірою стосуються і його батька, Федора Богуна, людини, яка все життя була для нього взірцем найкращих якостей, що їх намагався виховати в собі й цінував в характерах оточуючих людей.

Ранком наступного дня на сінник, де спав Іван, звиклий за останні роки мати замість даху над головою свіже повітря і зоряне небо, Федір Богун завітав зі сходом сонця.

– Маю до тебе розмову, Іване. Ходімо, – коротко мовив він. Іван потягнувся зі сну й сів на купі запашного сіна, яка правила йому за постіль.

– Добре, батьку, лишень умиюся, – відповів так само коротко.

– Давай. Я у світлиці.

Це був один з тих літніх росяних світанків, що їх так любив Іван у часи, коли ще хлопчиком виходив з косарями в поле за хутором, гнав коней з нічного пасовиська або йшов поряд з Омельком до дубового гаю, стискаючи під пахвою невеличку мисливську рушницю. Сонце щойно підняло свій червонясто-гарячий диск над обрієм, торкнулось першими променями стрічки сивуватої імли над верхів'ями далеких дерев, а все живе навколо вже прокидалося, радіючи новому дню, теплу і сонцю. У бірюзовій безодні неба виспівував жайворонок, заклопотано грабались на подвір'ї кури. З манівця за левадою чулось ревіння худоби, яка простувала, довгою чередою витягуючись на пасовисько під лісом. З тихим шелестом заховалася у траві під ногами вертка ящірка.

Іван з насолодою вихилив на себе цебро крижаної криничної води, поплескав у обличчя, на шию, і заходився витиратися полотняним рушником, на якому яскравими нитками було вишито великі темно-червоні виноградні грона і зелене листя. За кілька хвилин уже заходив до хати.

Федір Богун сидів, про щось замислившись, у своєму улюбленому фотелі, і погляд пана хорунжого блукав десь далеко. Його ретельно виголене обличчя з довгими сивими вусами і густими бровами на високому чолі несло печать якоїсь незрозумілої втоми. Коли Іван переступив поріг світлиці, батько вказав на лаву навпроти себе.

– Сідай, сину, – мовив. – Розмову маю до тебе важливу, а тому довгу.

Іван, струснувши оселедцем, сів на вказане місце. Мовчки очікував, чого скаже батько. Той витримав паузу і продовжив:

– Багато часу пройшло з тих пір, коли я тебе на Січ відряджав розуму набиратися, слави добувати. І в першу чергу змінився ти сам. Тепер дещо тобі хочу порадити, а де в чому і твою думку запитати. Бачу-бо: тепер ти маєш деякий життєвий досвід і свій погляд на речі. За тим тебе і покликав.

– Я слухаю, батьку, – схиливши голову, відповів Іван.

– Ну розкажи – як там на Січі, які вітри віють? Якщо я вірно розумію, саме про ці вітри вчора вів мову Омелько. І багато хто на Запоріжжі такий настрій має?

– Багато. Гуде Січ.

– Гуде… – Федір пригладив вуса і трохи помовчав, прислухаючись до власних думок. – Знову гуде. Та хіба вперше, Іване?