Розділ «Частина перша»

Мініч відійшов убік та запалив люльку. Мовчки поглядав навкруги, недбало заштовхуючи за пазуху зім'ятого листа. Іван твердим кроком рушив до сіней, не забувши віддати розпорядження челяді, щоб ті потурбувалися про прибулих та їхніх коней. Тільки ступив, як відчув на собі обійми Ганни. Обвивши руками його шию, вона позирнула стривоженим поглядом. Так і завмерли серед світлиці.

– Хто ці люди, Іване? – голос її був, як завжди, ніжним та спокійним, хоча в очах з'явився тривожний блиск.

– Мене викликають у Брацлав, у сотенних справах. Це не надовго, ясочко моя, заспокойся.

Ганна повільно хитнула головою:

– Ти щось приховуєш, а я відчуваю це.

– Ну що ти! – Іван посміхнувся і погладив пальцем щічку коханої. – Я зовсім ненадовго, ось побачиш. Не переймайся цим. А тепер… мені потрібно збиратися в дорогу, вибач, люди очікують.

Ганна розімкнула обійми і мовчки відійшла до вікна. Стала, схрестивши руки на грудях, з міцно затисненими вустами, і позирала, як Іван скинув на лаву овечий кожух, зодяг китайчатий каптан. Довго, уникаючи її погляду, застібав численні срібні ґудзики. Поверх каптана натягнув підбитий лисячим хутром кармазиновий жупан і оперезався шовковим очкуром, до якого почепив шаблю, порохівницю і лядунку. Підійшов до тієї самої стіни, з якої колись, неймовірно давно, знімав важезні, як задля дитини, пістолети, щоб стати поряд з пораненим Омельком на захист свого дому. Деякий час розглядав у руці один з тих пістолів. Нарешті, зітхнувши, повісив назад. Спиною відчув погляд Ганни.

– Колись цей пістолет дав мені сміливості у хвилину, коли мені було страшно. Поряд лилася кров, гуркотіли постріли… Знаєш, не найкраще оточення для восьмирічного хлопчака, – Богун говорив це, вткнувшись поглядом у стіну, і не міг чомусь повернутися і глянути Ганні в очі. – Але, смішно сказати тепер… Коли я підняв до плеча зброю, мені здалося, що мене неможливо вбити. Звичайна дитяча впевненість у тому, що має зовсім інші правила в реальному житті… Відтоді в багатьох битвах я не розлучався з цим пістолетом, і він жодного разу не підвів мене, як і належить доброму старому товаришу. Ані шабля, ані куля не беруть, їй-богу! – Іван задумливо посміхнувся.

– Але сьогодні я залишаю тут свій оберіг, – продовжив він по хвилині роздумів. – І хочу, щоб ти знала: відтоді, як на моєму хуторі з'явилась ти, у мене виник новий оберіг – наше кохання. Воно настільки глибоке і чисте, що його береже сам Бог. Тож нам немає необхідності боятися помсти людей. Навіть коли це коронний гетьман. Ти розумієш, про що я?

– Так, – коротко відповіла Ганна. Для неї все стало зрозумілим ще від тієї миті, коли у ворота хутора заїхали озброєні вершники на чолі з осавулом.

Іван рвучко повернувся, підійшов до неї і взяв її руки до своїх.

– Тож пообіцяй мені, кохання моє, що не будеш боятися за мене, коли я поїду. Не хочу, щоб навіть мізерна тінь застилала твоє обличчя. Вір і знай: я повернуся до тебе, навіть якщо всі сили пекла стануть переді мною, щоб завадити здійснити це!

І Ганна схилила голову на знак згоди. Стриманими фразами вона пообіцяла Івану чекати і коритися, як справжня вірна подруга, хоча сама вже знала, як має вчинити донька шляхтича.

І був довгий, зважаючи на лютий мороз і густий снігопад, переїзд до Брацлава. Зима, відчувши скорий свій кінець, розгулялася буревієм. Засипала землю снігом, який, немов біла стіна, поставав перед втомленими очима подорожніх, завивала в чорних вітах мертвих до весни дерев оскаженілим вітром, дихала в саме серце стуленим холодом. Подекуди шлях зовсім розчинявся в хуртовині, зникав за товстою сніжною ковдрою. Тоді загін Мініча зупинявся, відшукуючи балку, стрімкий берег річки або й просто повалене дерево, яке бодай на йоту могло захистити від негоди і вітру. Розкладали вогнище і сиділи, притискаючись один до одного, бадьорились, жартами намагаючись перекричати ревіння бурі і моторошне завивання вовчих зграй, які тяглися за ними, конаючи від голоду, вздовж усієї мандрівки.

Іноді Богунові здавалося, що буря ніколи не припиниться, а червоні, з обмерзлими, заледенілими вусами обличчя козаків осавула Мініча – це останнє, що він бачить у своєму житті. Особливо чітко таке відчуття пробирало, коли він читав прихований страх у очах вкритих бойовими рубцями козарлюг, роздивляючись їх обличчя в мерехтливому світлі багаття, яке роздратованим демоном билося у струменях штормового вітру. Але не страх за своє життя крижаними голками колов серце Івана тоді, лише думка: що ж стане тоді з нею, якщо він не повернеться з цієї триклятої мандрівки?

На ранок другого дня по виїзді з хутора негода нарешті вляглася, і несподівано засяяло яскраве сонце. Одразу ж, як це іноді буває ранньої весни, відчулися майже непомітні пахощі весінніх струмків і вогкої землі, яка рвала пута свого крижаного панциру. Коли козаки під'їздили до полкової канцелярії в Брацлаві, яка розташувалася на пагорбі, оточена будинками козацької старшини, комор, стаєнь і півторасаженним дубовим частоколом з вежами, зустріли особисту охорону пана полковника. Козаки, не дивлячись на мирний час, були озброєні мушкетами, пістолетами і шаблями. На декотрих були розстебнуті кожухи, а з-під заломлених на потилицю шапок вихоплювалися довгі чуби.

– Йди сам, – звернувся Мініч до Івана, коли вони підійшли до високого ґанку полкової канцелярії. – Не хочу, щоб ти відчував себе немов під вартою… Там на тебе очікують. З паном полковником якийсь Славинський. Військовим товаришем коронного гетьмана назвався. І з ним ще один, з Варшави… Ястржемський, здається.

– Дякую, осавуле, – простягнув Богун руку. Мініч відповів міцним потиском.

– Шануйся, – відповів коротко і покрокував геть.

Іван піднявся сходами, проминув сіни і відчинив двері світлиці. Декілька секунд очікував, доки очі звикнуть до освітлення кімнати, яке після сліпучого від сонячних променів снігу було дещо слабким. Нарешті роздивився кремезну постать Крутія, який, спершись на підвіконня, палив люльку, випускав хмаринки диму, оповившись ними, немов сизою імлою. За полковником Іван роздивився ще двох – у дубових, обтягнутих помаранчевим сап'яном, фотелях, біля столу, на якому стояли напівпорожня кришталева карафа і кілька срібних чарок. У одному з присутніх Іван, відчуваючи лють, упізнав колишнього рейментаря охорони страченого поляками гетьмана Павлюка. Славинський від часу їхньої останньої зустрічі майже не змінився – ті ж самі напівзаплющені очі, з-під яких чигав холодний погляд уважних очей, той самий ніс гачком і вкриті сухою шкірою вилиці над запалими щоками і довгастим підборіддям. Другий з гостей пана полковника, напевне, Ястржемський, був так влучно описаний раніше словами Ганни, що Іванові здалося – вони зустрічаються не вперше. Перед молодим, повним сил Богуном сидів підтоптаний ловелас, який під бундючністю приховує немічне тіло семидесятирічного старця.