Розділ «Частина перша»

Богун трохи помовчав. Ще не осіли в душі спомини про блискуче лезо, що його хвилину тому посилав йому на згубу цей лях. Але щось почуте в голосі поляка, щось непомітне, про що говорив лише погляд Тицевського, підказувало йому – ротмістр цілком щирий з ним. І Богун приховав зверхній тон, котрий вже готовий був пролунати у глузливих словах.

– Іван Теодорович Богун, сотенний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, – стримано відказав він. – А поряд зі мною стоять Данило Степанович Нечай, теж козак шляхетного роду, який став мені побратимом ще на спекотних берегах Анатолії, і Савка Обдертий, наречений так січовим лицарством, і той, хто має повагу того лицарства за хоробрість свою під час багатьох битв. Щиро дякуємо тобі, пане, за лицарську наснагу, а тепер вибачай, мусимо продовжити свій шлях. Ця жінка моя, і я кістьми ляжу, захищаючи наш союз. Так і передай Конєцпольському. Вибачай.

Більше не було сказано жодного слова. За хвилину Савка, Нечай і Богун, до плеча якого віддано притискалася Ганна, рушили своєю дорогою. Через годину у протилежному напрямку потяглися двійко вирубаних з молодих грабків поволокі. Двоє вцілілих, але вкрай виснажених коней повільно тягли ці вистелені грубим шаром зелених пагонів поволоки, у яких марили четверо перев'язаних закривавленими бинтами жовнірів. Тицевський, який крокував попереду сумної кавалькади, мав задумливе обличчя.

Коли сонце сіло за найближчим гаєм на заході, й пахощі польових трав набули найбільш гострого аромату, а сутінки додали таємничості і краси картині вечірнього Поділля, загін ротмістра зустрівся нарешті з паном Ястржемським, коня якого вів за повід захеканий жовнір. Обладунки варшавського гостя виглядали блискуче на тлі вечірнього сонця, проте були зовсім недоречними й без міри хвалькуватими після останніх подій, які відбулися з ротмістром Тицевським.

– О, пан Єзус освєнцоний! – скрикнув Ястржемський, коли помітив, у якому стані знаходиться загін. – Я не вірю своїм очам! Невже ви зустріли дорогою татарський чамбул?!

– Ні, мостивий пане, ми зустріли лише вашого суперника, – з гіркою іронією промовив ротмістр. – І я заклинаю вас святим Франциском – тримайтеся від нього подалі. Інакше вас не врятує навіть панцир, кований семиградськими майстрами. Утім, ви все добре самі зрозуміли, не дарма так зручно зболили відстати.

– Прошу?! – звився Ястржемський.

– Мені байдуже до ваших емоцій, боягузе, – махнув рукою Тицевський, наче відганяючи остогидлу муху. – Я лише сказав вам правду.

Розділ IX

І

Ось і проминули перед очима читача короткі уривки довгого життя нашої багатостраждальної нації на початку знакового як для України, так і для всієї Європи XVII сторіччя. Того сторіччя, яке, немов яскравий слід падаючої зорі, що на мить перекреслив темний небосхил, перекреслило життя й героїчну боротьбу за волю і незалежність України справжнього сина свого народу – Богдана-Зиновія Хмельницького. Саме його справа призвела до того, що навіть тепер, коли проминула ціла ріка часу, відокремлюючи нас від тих славетних подій, історію України звично поділяють на Україну до Хмельниччини і після неї. Купи паперу списано, десятки й десятки праць присвячено великому гетьманові. Проте для нас і дотепер залишається надто багато загадок, розходжень у поглядах на події тих часів серед відомих істориків, краєзнавців та біографів. Семирічна війна супроти Речі Посполитої експлуатувалася, напевне, всіма колонізаторськими владами, які сотнями років панували в Україні. Під різними кутами проливалося світло на ту війну, аби висвітлити події у вигідному тому чи іншому урядові світлі, але все ж вони сприймали Хмельниччину як визначну, доленосну подію. Московські імператори, комуністичні сатанократи і навіть власні недовірки, сини колись славного козацького народу… скільки ж їх перебуло тут? Це вони в потугах породили міф про «возз'єднання» України з Росією під час Переяславської Ради. Возз'єднання, якого не могло відбутися лише з тієї простої причини, що возз'єднати можливо лише те, що раніше було розділене. А Україну, на щастя, ніколи і нічого не об'єднувало з тюркською Москвою та її царями – потомками азійських завойовників Київської держави.

Далека від істини й ідея уявити громадянську війну українського народу як боротьбу робітничого класу проти панів і жорстоких феодалів, які нещадно утискали селян і найбідніше міщанство в пошуках власної наживи. Адже, на жаль, світ був, є і назавжди залишиться далеким від картин комуністичного едему. І завжди будуть ті, хто, важко працюючи все своє життя, помирає у злиднях, і ті, які, користуючись плодами праці тих, перших, мають свій власний едем. Безпосередньо на земних теренах. Поряд стоятимуть люди, які приймуть у груди розпечений метал на одній з безлічі війн, і люди, які осяють свої груди регаліями, замішаними на крові тих, перших. І саме їх славитимуть нащадки, у той час як ніхто не згадає гарматне м'ясо війни. Будь це озброєний косою селянин, який у надії на козацькі привілеї пристав до полків Богдана Хмельницького, а чи розірваний на шматки під Сталінградом боєць штрафного батальйону, чи солдат-інтернаціоналіст, підстрелений з крем'яної рушниці в Кабулі, або загиблий від «нещасного випадку» сержант-миротворець з українського контингенту на окупованій американцями території Іраку.

І, звичайно, зовсім уже нісенітницею виглядає трактування багатьма польськими істориками феномену визвольної війни під проводом Хмельницького, як зведення особистих рахунків з окремими магнатами, прояв образи на короля і Річ Посполиту. Ні, дорогі мої польські друзі, не може зібратися найбільша, як на свій час, у Європі армія лише для того, щоб помститися за подружню зраду дружини свого рейментаря і наїзд на його невеличкий хутір. Напевне, було щось більше в настроях українців, якщо воно примушувало пустіти цілі села і «всьому, що є живого, іти в козаки».

Що ж відбулося наприкінці затяжної і виснажливої для більшості європейських монархій Тридцятирічної війни єзуїтів з протестантами? Чому спалахнула Річ Посполита після цілих десяти років «Золотої доби»? Найпевнішим, на мій погляд, виглядатиме сукупність безголової політики польського магнатства по відношенню до України, яку не міг зупинити навіть король. Релігійні утиски православного люду, нещадно-хижацька політика жидів-орендарів, що їм з мовчазного благословення польських сюзеренів дозволялося грабувати без міри українські землі, а найголовніше – потуги у справі знищення козацтва. Воїнів, котрі започаткували славу свою і волю від часів великих Київських князів, від слави й волі прадавньої України, яку їхні пращури боронили, утримуючи кордони від Карпат до Уралу, від холодних хвиль Північного до ласкавого прибою Чорного морів.

Побиті, ослабілі після сумнозвісних Кумейок та Боровиці, принижені на кризі Маслового Ставу, тепер вони вже піднімали голови і скреготіли міцно стисненими зубами. І не лише ті, хто йшов за Павлюком, Скиданом, Гунею і Острянином. Нині готові були виступити навіть ті, хто мовчки відсидівся під час тих повстань. Повними гніву очима позирали вони на землю, на якій уже не були господарями. Волинь, Галичина, Брацлавщина, Поділля, Умань і Чигирин, Чернігів і Черкаси – усе давно перебувало під владою крулев'ят. Стрімкі верхи костьолів та кляшторів височіли на землях, які колись хрестив у благочестиву грецьку віру ще Володимир, син Святослава. Натомість православні церкви перетворилися в шинки або комори, діставшись в орендарські пазурі разом із селами та їхніми мешканцями. І не розуміли козаки, як терпіли дотепер таку наругу від племені, гнаного по цілому світу з прадавніх часів?

А на Низу відбудувалася цитадель над Кодацьким порогом. Озброїлась на згубу козацькій республіці. Та де ж згинула та республіка? Немає більше вільної Січі, навіть там заправляють лядські комісари. У куренях, де за всіх часів усяк бажаючий міг знайти відпочинок, харч і веселе товариство, тепер проживають польські драгуни і німецькі ландскнехти, і горе тому бідоласі, який, утікаючи від пана, опиниться в їхніх руках. А що ж запорожці?! Мовчали запорожці. Чи страх за власний статус, залишки примарного відчуття свободи, чи, може, якісь інші невідомі сили примушували і громаду, і старшину на чолі з кошовим отаманом мовчки споглядати, як польською владою порушуються їхні старовинні звичаї та закони.

Десь у невідомих закутках татарських степів упокоївся один з останніх борців проти Польщі, з тих, які повстали разом з Павлюком і Остряницею, але не підкорилися ганебним угодам, унаслідок чого змушені були втікати в Кримські степи, балансуючи на кордоні Ханства і Батьківщини, що враз перетворилася для них на мачуху. Помер і похований був у простій горілчаній діжі, за браком деревини на домовину, Карпо Півторакожуха, козацький гетьман.

Що ж сталося з Україною? Куди ви дивилися, панове-козаки, увесь цей час? Чому кращі сини України проливали кров під Дюнкерком, за далекі їм цілі амбіційного кардинала Мазаріні, в той час як народ їхній стогнав на панських фільварках, масово покріпачувався, цілковито підпадаючи під владу католицької шляхти? Міста і містечка, які й раніше були вкрай переобтяжені різними повинностями і податками, тепер потерпали від свавілля королівської та місцевої, старостинської влади, феодалів та жовнірства. Доки ж потерпати від лядської кормиги?

Але щось змінилося на початку другої половини сорокових років XVII сторіччя, серед похмурої картини руйнації залишків української державності. На арену історичних подій виступив син чигиринського сотника Богдан-Зиновій Хмельницький, потроху закінчуючи потаємний період підготовки до збройного виступу і готуючись підпалити гніт народного гніву. Вже багато років від часу ординації в урочищі Маслів Став виношував він думку про нове повстання. І не лише виношував. Не одна нова сивина додалася б у чупринах коронних гетьманів, якби вони могли знати про підпільні сіті, що ними поступово обплітав Україну і навіть Великопольщу талановитий генеральний писар, якби побачили таємне листування його із султаном, володарями Семиграддя, Німеччини, Австрії та Угорщини. Але їм не дано було дознатися – таємна служба майбутнього гетьмана не робила помилок, працюючи, немов добре відлагоджений механізм. І от настав час переносити боротьбу в нову площину – Річ Посполита почала приготування до чергової війни з Туреччиною. У лютому 1646 року на вальному сеймі канцлер Речі Посполитої Єжи Оссолінський висунув обґрунтовану ідею війни з Оттоманською Портою. Його підтримали багато впливових посадовців, серед яких був і Станіслав Конєцпольський. Висока шляхта навіть не здогадувалася, що виступ канцлера в сеймі був, значною мірою, результатом довгого переговорного процесу невідомого їм козацького старшини з Чигирина з представниками прокоролівської коаліції, яка поставила собі за мету зміцнити інститут королівської влади, впорядкувавши безлад, викликаний свавіллям шляхти. Про козаків згадали – хто ж, як не вони, прийдуть на допомогу королю Володиславу? Так, як колись у Московії, або пізніше, під Хотином. Уже через кілька місяців почалися перемовини між Річчю Посполитою і Венецією та Папським Престолом з питань підготовки нової війни, які затягайся з вини абсолютної скупості, як польської шляхти, так і венеційського представника Тьєполо та папського нунція. Тож Конєцпольський вирішив застосувати більш дешеву схему – залучити до війни московського царя Олексія Михайловича, у випадку успіху кампанії пообіцявши тому Крим. Звичайно, власність татарського хана, за яку ще треба було добряче поборотися, було не так шкода, як мільйони злотих, що їх потрібно було викласти, у тому числі з власної кишені. Крім того, коронний гетьман згадав, не без допомоги пана Оссолінського, про ті кілька тисяч козаків, котрих можливо було набрати взагалі не за гроші, а за одні лише солодкі обіцянки.

Московські посли не примусили на себе довго очікувати – уже навесні того ж року у Варшаві з'явились Василь Стрєшнєв і Степан Простєєв на чолі цілої ватаги «царевих мужей». Вони прибули сповнені надій виконати все, що наказано було їм у посольській палаті і перед троном тирана, але після того, як почули пропозицію Конєцпольського, стримано відповіли, що не мають повноважень для вирішення такого питання: «есте мы токмо холопья царевы, понеже ответ дать безраздельно не можем». Стала очевидною необхідність спорядження посольства до Москви, яка й була негайно реалізована. Довгою вервечкою потяглися Чорним шляхом вози, ридвани, гарби і купи вершників, які супроводжували велике посольство Речі Посполитої до Москви. Сумними очима поглядала шляхта на степи, що ними всього кількадесят років тому йшла переможним маршем на столицю Московщини. Йшла, щоб посадовити на трон королевича Володислава, сина короля Сигізмунда. Проте доля розпорядилася по-іншому. Московити довели свою спроможність мати православного монарха, нехай і чудовисько, котре мало над ними необмежену нічим владу, а той самий Чорний шлях, який бачив їх, повних надій на перемогу, побачив і їхню ганебну втечу після поразки під стінами «татарської фортеці». Минув час. Тепер королевич Володислав став королем Володиславом IV, а дехто з учасників тих давніх подій їхав тепер виконувати безславний ритуал цілування царевої руки і прохати московитів надати військову допомогу у війні з Кримським ханством.