Розділ «Частина перша»

Одночасно з від'їздом посольства в багатьох монарших дворах Європи заговорили про збільшення кварцяного війська майже вдвічі, не враховуючи намірів залучити до нього ще й двадцять тисяч козацької піхоти, тієї, яку добре знали і вважали однією з найкращих піхот з-поміж всіх європейських армій. Знесилена Тридцятирічною війною Європа насторожилась. Тут вже й так тремтіли трони королів і герцогів на тлі зростаючих народних повстань, тож появу нових обставин можливо було розцінювати лише з точки зору нової небезпеки для багатьох. Франція стояла на рубежі революції, англійський двір перебував не у кращому стані – голова бідолахи Карла І трималася останні роки на своєму, наданому Богом місці. Палала, роздерта ландскнехтами великих і малих володарів Німеччина, навіть Іспанія і вічний Рим перебували в лихоманці селянських повстань. Епоха Ренесансу відходила в небуття у страшних передсмертних муках, тож спокійно реагувати на розмови про збільшення військової сили Речі Посполитої, яка й так вважалася чи не наймогутнішим гравцем на європейському театрі, не міг дозволити собі ніхто. І, як виявилося, ці розмови були не безпідставними – дуже скоро відбулася зустріч верхівки козацького війська з королівським посланцем, ломжинецьким старостою Ієронімом Радзієвським, який, маючи якісь таємні повноваження, прибув в Україну з Великопольщі. Ці таємні повноваження були не чим іншим, як наказом домовитись з козацькою старшиною про найскоріше прибуття посольства від війська Запорізького до Варшави.

Загуло в полкових та сотенних містах: невже про них згадали? Невже буде збільшення реєстру, а з ним і надія на повернення втрачених привілеїв, ґрунтів і маєтків? А справа, схоже, йшла саме до того. Ще не встигло розвеснитися, і шляхи були скуті лютневими морозами, коли козацьке посольство прибуло до Варшави, де й було негайно прийняте королем. До нього, окрім генеральних осавулів Івана Барабаша, Ілляша Караїмовича та полкових старшин Романа Пешти, Яцька Клиша та Івана Нестеренка, увійшов і чигиринський сотник, колишній генеральний писар війська Запорізького, Богдан Хмельницький, про роль якого в майбутньому повстанні натякав Богуну захмелілий Нечай у шинку на Барській дорозі.

Розмова з королем перевершила всі надії і сподівання зневіреної в королівській милості козацької старшини – Володислав пообіцяв взамін за згоду підтримати його у війні з Оттоманською Портою не лише збільшення реєстру до двадцяти тисяч козаків і виплату утримання на кожного реєстрового, а й повернення їхніх старовинних вольностей, військового самоврядування і захист козацьких прав від свавілля магнатів. Чухали потилиці Караїмович з Барабашем, не розуміючи такої нечуваної щедрості. Адже вони, як і решта вельможної шляхти, що прибула до Варшави на сейм, не могли й здогадуватися про розмову, яка сталася між королем, державним канцлером і непоказним з вигляду (мається на увазі посада) чигиринським сотником. Так, лише сотником, проте і Володислав, і Оссолінський добре знали реальну вагу серед козаків цієї мовчазної людини з високим чолом і ясними очима. Саме тоді король наважився викласти Хмельницькому свій план реконструкції державного устрою Речі Посполитої, який мав на меті обмеження повноважень магнатів і сейму, на тлі значного укріплення позицій королівської влади. Зважився, тому що знав: козацтво – єдина сила, на яку він може покластися в такій важкій справі. Вони не підведуть, як не підводили його в болотах Московії і кручах Молдови. Крім того, будь-хто інший з військових авторитетів Речі Посполитої не підходив Володиславу з причини повної протилежності власних інтересів інтересам короля. Особливо вразила панів старшин обіцянка виділити на сході України землі, на яких козацтво матиме цілковиту автономію, вільну навіть від леж коронного війська. Без надто довгих перемовлянь, у присутності всіх послів і коронного канцлера було в письмовій формі затверджено, що в найближчі три місяці козаки підготують у понизов'ях Дніпра шістдесят чайок і все належне для серйозного морського нападу на Туреччину, на що й буде негайно виділено з королівської казни шість тисяч талерів. Після успішного закінчення походу король брав на себе зобов'язання виплатити козацькому війську ще шістдесят тисяч протягом двох років.

Усе це було неабияк на руку Хмельницькому, який розумів – якщо грати розумно і обережно, на ці гроші можна озброїти не менше десяти тисяч війська. Війська, яке піде не на Туреччину, а втілить у життя його, Хмельницького, ідеї, тобто здійме знамено повстання проти польсько-литовських загарбників і збройною рукою добуде волю та незалежність Україні. О, на такий крок нізащо не підуть ні Барабаш, ні Караїмович. Але, на щастя, під таємним проводом Богдана були інші. Люди, що їх згрупував він, докладаючи роки клопіткої праці ще від часів ординації. Обережно, з увагою приглядаючись до людини, яку наважувався втаємничити в задум, сформований у палаючому мозку, коли поряд з іншими старшинами стояв з опущеною головою і слухав насмішливий голос Станіслава Конєцпольського. Каркаючий голос, який повчав його бути відданим короні, а не подібно до Сулими, Павлюка, Скидана, Гуні і Остряниці, вкупі з іншими бунтівниками, кусати руку, яка годує. До крові тоді кусав губи Хмельницький, бачачи, як срібна гетьманська булава разом з його каламарем, полковницькими перначами і печаткою генерального судді зникають у чорній скрині, що її заздалегідь підготували челядинці коронного гетьмана. Тоді й затявся: зробити те, за що боролися його попередники, чого не домоглися і за що склали непокірні свої голови під олтарем служіння Україні. І коло прихильників такої ідеї більшало з кожним роком, який був причислений поляками до «Золотої доби». Серед них були сотники Чигиринського полку Федір Вишняк і Кіндрат Бурляй, колишній корсунський полковник Максим Несторенко, колишні білоцерківські полковники Яцько Люторенко та Яцько Клиша, колишній генеральний суддя війська Запорізького Іван Гиря, сотник Черкаського полку Богдан Топига; сотники Максим Кривоніс, Данило Гиря, Филон Джеджалій, Сава Москаленко, Іван Ганжа, брати Іван та Данило Нечаї. Поділяли точку зору майбутнього гетьмана чигиринський полковник Станіслав Кричевський і полковий осавул Роман Пешта. Усі ці люди, у свою чергу, докладали немало зусиль для того, щоб залучити до себе у спільники основну силу – грізну козацьку сірому і неорганізовані ватаги випищиків і біглих селян, що їх все більше збиралося в лісах від Волощини до Черкас.

Однак не настав ще час до відкритого виступу. Плани короля, які так імпонували Хмельницькому, порушили зовсім несподівані події, а саме: першого березня 1646 року помер п'ятидесятичотирирічний Станіслав Конєцпольський, який підтримував короля в підготовці турецької кампанії. Булава коронного гетьмана, як це було заведено, перейшла до Миколая Потоцького, польного коронного гетьмана, а на його місце конвокаційний сейм призначив Мартина Калиновського. Саме Калиновський почав відігравати величезну роль на політичній арені Речі Посполитої, особливо після того, як став сватом Єжи Оссолінського, оженивши сина Самуеля на доньці коронного канцлера. Шляхта, яка, не знаючи глибини королівського задуму, спрямованого проти її «золотих вольностей», усе ж немов диявольським чуттям прочула його зраду і підбурювала Калиновського проти Володислава, у чому й домоглася значних результатів. Пройшло лише чотири місяці після смерті Конєцпольського, коли сейм категорично заборонив продовжувати підготовку до війни і постановив розпустити по місцях попередньої дислокації великі артилерійські підрозділи кварцяного війська, які за попередніми розпорядженнями було зосереджено поблизу Львова. До Барабаша і Караїмовича полетіли листи з вимогою знищити човни, що їх встигли побудувати на січових верф'ях… Що ж, вода камінь точить, вирішив Хмельницький. І він не поспішав з омріяним відкритим виступом. Добре пам'ятаючи сумний досвід усіх своїх попередників ще від часів Кшиштофа Косинського, чигиринський сотник тепер прикладав максимальних зусиль, аби долучити до лав своїх прихильників якомога більшу кількість найрізноманітніших верств українського населення, не покладаючись у великому своєму задумі лише на козацтво. Із цією метою на величезній території від Черкас до Галича розійшлись так звані висланики, які, за словами писаної в ті часи ухвали Галицького сеймику, «через шпигів та інших осіб бунтують та підмовляють до злочинів».

Найвлучніше може висвітлити події, що відбувалися напередодні великої визвольної війни української нації, один з прикладів, які навів у своєму творі «Богдан Хмельницький» видатний український історик І. П. Крип'якевич:

«У Лисицянці дев'ять присяжних є помічниками козаків… Містечко Ставище запевнило козаків, що міські гармати не будуть їм шкодити – бо ми це зробимо… У Синявці міщанин Яцько запевнив козаків: я в гармати насиплю піску, ніщо не буде вам шкодити… У містечку Володарці є троє, що мають таке зілля, що хоч би десять катів було, ні в чому не зізнаються, а козакам – браття. У Новокостянтинові є міщанин Харко, який зв'язаний з козаками, і говорив, що коли прийде військо, я місто підпалю… У містечку Недобневі, біля Костянтинова, є дванадцять присяжних проти Речі Посполитої – старшини Харко, Іван, Мартин, Дуречко, Іванко, Лесь, Павлюк… У містечку Стані є вісім міщан, які мають вісім півбочок пороху для козаків, – вони задумали убити свого пана… У Маначині є четверо міщан, які говорили про Броди і Тернопіль, якщо прийшли б козаки… Сам Кончевський мав батька в Лопушній біля Чорткова, і саме тому вислано було його до Галичини. Він побував у Підгайцях, у Галичі, в Манявському скиті та в Ямниці на Підкарпатті, і всюди зустрічав людей, які чекали на прихід Запорізького війська…»

Те саме можна було б сказати про містечка Брацлавщини, Уманщини і Чигиринщини. Річ Посполита нарешті стала на краю безодні, утвореної власною хижацькою політикою стосовно до України. Усе це добре розуміли навіть самі представники панівного класу Польщі. Наприклад, Миколай Потоцький, який у своїх листах до короля писав: «Шкідливий вогонь так спалахнув, що не було такого села, такого міста, у якому б не закликали до сваволі і не зазіхали на життя та майно своїх панів і державців, самовільно вимагаючи своїх заробітків, і часто подаючи скарги про свої кривди та шкоди. Це було передвістя бунту…»

Новий коронний гетьман тоді ще не знав, наскільки вірно він схарактеризував становище цією своєю останньою фразою. Але не будемо все ж порушувати хронологію. Йшли останні місяці спокійної «Золотої доби» на теренах Речі Посполитої.

II

На Богуновому хуторі царювало пожвавлення, якого не було тут протягом кількох років. Молодий хорунжий одружувався з красунею Ганною, яку привіз на хутір півроку тому в сідлі поперед себе, і яку, збившись з ніг, розшукували весь цей час по всьому Поділлю і Брацлавщині нишпорки коронного гетьмана. І не безуспішно, адже, як відомо, люди без сліду не зникають, тож знайшлися добрі люди, допомогли вижити Івану. Нависла над зухвалим козаком смертельна загроза тоді. Але ж Бог не без милості, козак не без долі…

У час, коли різдвяні морози вкрили річки й озера товстим шаром криги, а дерева в лісах понад Бугом потріскували від жорстокої холоднечі, на хутір під Вороновицею з Брацлава прибули два десятки козаків на чолі з осавулом Мінічем з особистого реґіменту пана полковника. Мініч мав при собі лист з печаткою Крутія, який одразу ж по прибутті простягнув Івану.

– Не прогнівись, пане Іване, справу маю до тебе не з приємних, – відводячи убік очі, мовив він до Богуна. – Мушу привезти тебе чи доброю охотою, чи в кайданах до Брацлава на суд. Тож прошу: не примушуй брати гріх на душу, корись!

Іван швидко пробіг очима казенний папір, на якому впізнав чіткий і рівний підпис полковника Крутія.

– Добре, товаришу, я зберуся, не доведеться тобі примус наді мною чинити. Скажи лишень, скажи, як козак козакові – що трапилося?

– А ти не здогадуєшся?

– Здогадуюсь.

– Ти сам відповів, – кивнув Мініч. – Крутій втрапив після твоїх подвигів у добрячу халепу, проте захищав тебе до останнього. Але нічого не вдієш, ти зумів перейти дорогу коронному гетьману. За таке голову можуть втратити люди, значніші сотенного хорунжого.

– Я ні про що не жалкую! – твердо мовив Іван, струснувши чубом.

– Знаю.