Розділ «ДУХИ»

– Хто там?

– То я, Конопка! – озивається дідок і показує на міґах, аби-м го спустив на землю.

– А-а, то ти! Бодай тебе чорти на тім світі товкли! Бодай же ти в смолі кипів, як ксьондзова курка в росолі! – кричить той з гробівця.

– Зачекайте, пане Брідський, не кленіть! Вийдіть на хвильку сюди. А мені тихо шепоче:

– Слухайте, як він вийде, візьмете його за праву руку і мене за праву руку та й злучіт. Ми за життя були дуже сварливими сусідами та й тепер посмерти мучимося. А це вам платня, – та й поклав мені в руку якийсь камінець.

Ледве вспів го сховати до кишені, як ту камінна плита заскрипіла, відкрилася, а звідти виліз мало не рачки інший дідок.

– Якого тобі біса не лежиться, ти, Конопка зафайдана? Ще й ту мене знайшов? Зара я ти патли пообсмикую. Зара я ти зроблю морду на глянц!

Але ту я вхопив їх за правиці, злучив докупи і тримаю. Боже, що ту ся стало! Земля задрижала, а обома дідами так струснуло, що аж іскри сипонули.

А за хвилю обоє розсипалися і слід по них пропав. Вдома я той камінець роздививсі – а то чисте золото! Тільки, видно, довго в землі лежало.

На Голоскові над Полтвою стояла собі колись висока похмура камениця. в якій мешкав дуже багатий, страшенно скупий дідич. У Стрийському повіті він мав село, в якому люди на чім світ проклинали його, бо змушував їх працювати навіть у найбільшу спеку, не дозволяючи відлучитися хоча би на ковток води.

Отже, коли цей скупар помер, то не знайшла його грішна душа спокою і змушена була блукати ночами вздовж Полтви і волати:

– Пити! Пити! Пити!

Ці страшні завивання полохали мешканців, але жоден не відважувався чимось допомогти. Якось пізньою порою ішов тудою молодий батяр і побачив над річкою привида, в якого з роззявленого рота бухало полум'я.

– Пити! Пити! – скавулів привид.

Хлопець зупинився, хвилинку подумав і здогадався, що неприкаянний дух не може сам напитися, треба йому помогти.

Скинув капелюха, зачерпнув води і подав привидові. Той одним духом перехилив воду і знову заволав:

– Пити!

І тільки на третій раз нарешті він втамував спрагу і загасив те полум'я, що з рота йому виривалося.

– Дякую тобі, що ти збавив мене від мук пекельних, – сказав привид. – Ходи тепер за мною, аби я міг віддячити тобі.

Пішов батяр за привидом просто до його камениці, що стояла запущена, з висадженими вікнами й дірявим дахом. Цю каменицю усі обминали другою дорогою, а щоб колись вступити до неї, то й на гадку б нікому не спало. Але наш хлопець нічого не боявся і коли дідич зайшов усередину, то й він за ним ступив. Привітав їх оскаженілий писк кажанів, але привид гримнув на них і вони враз принишкли. В одній з кімнат стояла різьблена скриня, а зверху на ній сидів здоровенний кажан, що мав голову як у доброго хорта. Уздрівши незнайомця, кажан вищірив ікла та вдарив крилами.