Розділ «КОРОЛЬ ЛЕВ»

– Намисто? Я би-м запам'ятала. Яке намисто?

– От і я кажу: яке?

Бідолашний Абдурахман пробував і так і сяк пригадати обставини, але все намарне. Крамар його виштовхав зі своєї крамниці.

Кому він тільки не жалівся, кому лише поклонів не бив – ніхто не може допомогти, бо ж не було жодного свідка.

І зосталася в сирійця лише одна надія на короля Лева. Як уже він не зарадить, то хто?

Абдурахман подався до замку, сів на сходах і сидів доти, доки король не прийняв його. Коли сирієць оповів йому свою пригоду, король замислився. Яким чином можна помогти тому чоловікові, коли нема жодного доказу, розписки, чи свідка? І де певність, що сирієць не дурить? Єдине, що міг застосувати король. це хитрість.

– Завтра зранку йди до крамниці свого боржника, сядь на порозі й сиди, що б там не діялося. Сиди і чекай, доки не з'явлюся я. А потім дай мені знати. чим те все скінчиться.

Абдурахман учинив, як порадив король. Крамареві, ясна річ. не сподобалося, що той всівся на його порозі і став його проганяти. Але щойно віджене, як сирієць уперто зновц вертається. Чяде й мовчить.

І так тривало, доки не з'явився король. І то не сам, а зі всім своїм королівським почтом, верхи, в оточенні тлуму людей. Король їхав верхи на баскому арабському скакуні, і зі всіх будинків вибігали львів'яни й радо вітали його. Кінь ступав повагом, легко переставляючи ноги і не зупиняючись ніде ні на хвилю. Тільки порівнявшись із крамницею купця, король натягнув повіддя, і кінь спинився.

– Абдурахмане! – вигукнув радісно король Лев. – Чи се ти? Як давно ти ві Львові?

– Та вже тиждень, мій королю, нехай Господь буде завше до тебе милосердний!

– Цілий тиждень? І не знайшов-єсь одного вільного дня, аби нас провідати? На перший раз дарую тобі. Але завтра приходь і поділися зі мною своїми клопотами.

Король смикнув за повіддя і весь почет рушив далі.

Сотні очей спостерігали цю сцену, сотні вух чули, як король назвав дамаскця на ім'я. А серед тих очей і вух були очі й вуха господаря крамниці і його жінки. Вони були нажахані так, що руки у них тряслися.

Щойно король і весь тлум віддалився, крамар підбіг до сирійця і сказав:

– Слухай, коли ж то було, що ти мені намисто зоставив? Яке воно? В що загорнуте? Може, я пригадаю.

Абдурахман спокійно описав, як виглядало його намисто, і крамарева жінка сплеснула руками:

– Так і є! Воно!

А за мить пропажа знайшлася в жіночній скрині з лахами.

– Ти бач! – хитав головою крамар. – Зовсім забув! Якби ти не пригадав, я б нізащо не знайшов його.