Розділ «КОРОЛЬ ЛЕВ»

За якийсь час ще один жеребець стрепенувся і заіржав. Знову той самий лицар прокинувся і спитав:

– Що, вже пора?

– Ні! Не пора, – заспокоїв його лицар, який найняв коваля. – А ти поквапся, ковалю. Світанок не за горами.

Аж ось нарешті останнього коня підковано і Процик полегшено розігнув спину.

– Кінець роботі, – сказав лицар. – Тепер позбирай всі зужиті підкови в один лантух. Це твоя винагорода.

Коваль слухняно позбирав старі підкови, серед яких були такі тонкі, як листя, а в душі чув жахливий розпач. Оце таку платню дістав за тяжку працю! Старі підкови! Знову родина буде голодна.

Поклав до лантуха своє ковальське знаряддя, закинув собі на спину й рушив коридором до виходу.

– Пам'ятай, що про свою пригоду заборонено тобі хоч би й словом обмовитися до самого дня смерти. Аж як будеш чути, що маєш покинути цей світ, тоді розкажеш, – сказав лицар на прощання і вдарив мечем у скелю. – Ну, з Богом!

Коваль вийшов на холод і почув, як зашурхотіло каміння. Гора знову замкнулася. Йшов, грузнучи в снігу, і всю дорогу журився, що так напрацювався, а в нагороду лантух заліза дістав. Така вже, видно, його доля бідацька. Те старе залізо можна буде перекувати. Але доки морози не спадуть, годі про заробіток мріяти.

З такими невеселими думками прийшов коваль до хати і з гуркотом скинув лантух на долівку. Сів тяжко на лаві, а діти обступили лантух і щебечуть:

– А що там, татку? Що ти таке приніс?

– Подивіться, як вам цікаво. Жінко, постели мені, нехай передрімаю, бо ноги вже не тримають.

– Я тут бобу трохи зварила, – сказала жінка. – З'їж щось. Чи той пан тобі добре заплатив?

– Ой. заплатив, заплатив… Бодай йому…

І не доказав. Бо якраз діти розв'язали лантуха і на підлогу вивалилося щире золото. Ті старі зужиті підкови виявилися не з заліза, а з золота!

– Господи! – сплеснула руками жінка.

Діти стрибали від утіхи – які гарні іграшки!

Коваль кинувся до мішка, а він весь ущерть наповнений золотими підковами.

– Таки не здурив! Тепер у нас ніколи біди не буде.

Так воно й сталося. Процики збудували нову кузню, купили собі поле худобу і щасливо господарювали, лиха не знаючи. Ніхто не міг у Процика правди вивідати, з чого він розбагатів. Аж перед смертю свого пригоду оповів. Так ото вона й до нас дійшла.