Розділ «Князь Ігор»

Попоївши, простелили тут же,  на березі, проти сонечка, попони та  свитки і повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах:  виліз на стару  вербу, зручно вмостився в розлогій розкаряці й уважно роззирнувся на  всі  боки.

Ген-ген на  видноколі, в  тій  стороні, де  сходить сонце, стоїть  Голубий ліс, що  тягнеться аж до річки Самари. Здалеку  він  справді здається голубим. З  півночі, заходу  і півдня розкинулися безмежні степи, вкриті буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них — Оріль. Виблискує проти сонця сріблястими плесами, шумить очеретами, поволі котить свої  тихі  води  до  гомінкого Дніпра.

Всюди тихо,  ані душі.  Однак тривога не полишає Ждана. Чужа  земля! Половецька! Скільки люду  з  Русі  — з  Києва, Переяслава, Чернігова, Путивля — поглинула вона!  Скільки сліз  тут виплакано темними ночами, скільки крові пролито і  нелюдських мук  зазнано! Десь  тут і він  поневірявся, десь тут,  у глибині степу, а може, й зовсім недалеко, і досі  знемагають у неволі мати  й  сестриця! А скільки їх,  безвісних жінок, дівчат, чоловіків, дідів і дітей, розкидано злою  волею половчина по  безмежному просторі між  Дунаєм і Дніпром, між  Дніпром і Доном, між  Доном і Волгою, а в інший бік, на південь, — аж до Тмуторокані, аж до Обезів!  І не злічити! Він добре  пам’ятає, що в кожному половецькому роді  полонеників було  стільки ж,  скільки і самих половців, а  після розбійницьких нападів на  Русь  — і більше. І кожен з  тих нещасних мріяв про  визволення, про  повернення на  рідну землю. Та рідко кому  щастило в цьому...

Потім Жданові думки шугнули в Київ, у хоромину доброго  благодійника Славути, де залишилася Любава. Як вона там?  Видужала? Чи  знову хворіє? А якщо видужала, то чим займається? Що  поробляє?

Він  задумався і не  зразу  помітив, як  з Голубого лісу  виїхав загін  вершників і попрямував до табору.  А коли  помітив, то враз  скотився з дерева і почав будити сплячих:

— Вставайте! Вставайте! Гей,  Самуїле, половці наближаються!

Табір  миттю ожив, заворушився. Люди  стривожено загули,  вхопилися за зброю.

Самуїл вискочив на  воза, глянув на  вершників, що  наближалися, підняв руки.

— Спокійно,  хлопці! Спокійно! Не  для  того  ми  їхали сюди, щоб  воювати зі степовиками, а для  того,  щоб  торгувати  з  ними. Тому  зброю держіть напоготові,  а  в  діло  не пускайте! Зав’яжемо переговори!

Половці зупинилися на  пригірку.

— Хто  ви?  І куди  путь  держите? — спитав старший.

— Я купець Самуїл з Києва і держу  путь на Тор, до стійбища хана  Кончака.

— Що  везете?

— Жіночі прикраси із золота, срібла, янтаря, скла, а також  полотна, мед,  віск, взуття, одяг, ножі, блюда... Все,  що вам  потрібно.

— Гм,  і справді все  це  нам  потрібно... А чому  саме  до Кончака, а не  до Коб’яка, приміром?

— У мене тамга  від Кончака.

— Покажи! — Половець під’їхав ближче. — Гм,  справжня... І все  ж  таки ти  поїдеш не  до  Кончака, а  в  стійбище Коб’яка!

— Але ж...  Хто  ти такий, що  наказуєш мені?

— Я  хан  Алак!  — випростався той  гордовито в сідлі.  — І ти не в землі  урусів, а в Половецькій землі! І мусиш слухатися!  Поїдеш до  хана  Коб’яка, а там  — як  уже  він  скаже...

Довелося підкоритися.