Розділ «Князь Ігор»

Дівчина схопилася зі  стільчика і  захиталася. Ноги ще погано слухалися її. Ждан підтримав, посадив на ліжко, сам сів  поряд і теплою рукою пригладив дівочі  коси.

Дивився на  неї  з  любов’ю і  жалістю, відчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в світі  істоту, без якої  і світ білий був би  йому  не  милий.

Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи  молодятам змогу  побути на  самоті.

— Я думала, ти  забув  про  мене, — сказала з легким докором у голосі дівчина. — А мені  було  так  важко, що  й не знала, чи  живу, чи  вмираю. Вже  й попа ладилися покликати,  щоб  соборував...

— Бідненька моя!  Я  рвався до  тебе, та  не  міг  приїхати. — Ждан не хотів розповідати про  свої  митарства, щоб  не хвилювати дівчину. — Душа моя ніби відчувала, що  тобі важко. Я  кожного дня  і кожної ночі  думав  про  тебе,  люба моя... І знову думатиму, бо  завтра від’їжджаю з  Самуїлом в Половеччину...

— Знову від’їжджаєш, — Любавин голос  здригнувся, темні очі  зволожилися.

— Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми  поберемося і поїдемо до мене на  Сейм, у Вербівку.  Збудуємо там  хатку  і вже  ніколи не  розлучатимемося.

Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі  її були  пройняті смутком.

— Не  скоро ми  поберемося, Жданку, — сказала сумно.

— Чому?

— Як  же  можна? Ще  двох  місяців не  минуло, як  убили мого  дідуся... Має рік  минути — тоді  хіба...  А раніше — ні...

— Я  ждатиму скільки  треба... Та  все  одно ми  будемо разом... От тільки з’їжджу в Половеччину...

Вони ще  довго  шепотілися, мріючи про  своє   наступне спільне життя. І здавалося воно їм,  як  здається всім  молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й,  звичайно ж,  хотілося, щоб  було  воно щасливим... Їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні  помисли були  в  майбутньому, в  тому  далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.

Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині  сутінки,  і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому  ж іще  збиратися в далеку дорогу!  Він  востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей...

2

Залозний шлях починався в  Києві і  колись з’єднував його  з Тмутороканню, а після захоплення її половцями — з Половецькою  землею. Правим  берегом він  тягнувся до Заруба, де подорожні переправлялися бродом через  Дніпро, і прямував на південний схід уже лівим, низинним, берегом, густо  порослим очеретами, вільшняком і найбільше — лозою.  Тому  й прозвали його  Залозним, тобто  шляхом за лозами.

Через притоки Дніпра — Сулу,  Псел  і Ворсклу — виводив він  у Половецьку землю, що  починалася на  схід від Дніпра по річці  Орелі, або  Углу,  як  називали її наші предки — давні  русичі. Шлях був  нелегкий, небезпечний. Нерідко по ньому гасали половецькі орди. А  у весняний час,   коли  у ріках  піднімалася вода і затоплювала броди, доводилося споруджувати громіздкі плоти. Це  забирало багато сил  і часу.

Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей  шлях  і в середині травня стала  табором під Оріллю. Вози  поставили  в коло — для  захисту від несподіваного нападу.

— Даю  два  дні  відпочинку, — сказав Самуїл. — А потім поїдемо далі  — до  Кончака на  Тор... Розкладайте багаття, варіть куліш, коней потриножте і пустіть на  попас...

Молоді київські кмети, що  вміли в однаковій мірі  й біля коней ходити, і з лука  стріляти, і мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей  наказ, бо  за  довгу  дорогу  стомилися і тепер наперед тішилися дводенним відпочинком.