Розділ «Князь Ігор»

— Не  треба  мене шукати, княже, я тут!

Здивований і  вражений Володимир підняв голову. На нього, перехилившись через   внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун  Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його  запух, обрезк, патлатий чуб  скуйовдився. Ліва  щока, від вуха до бороди, заюшена кров’ю.

— Ти?  Живий? — тихо  спитав князь. — Як же ти вижив, як  уцілів?

Карпило заплакав.

— Вся  моя  сім’я, княже, — жона, діти,  — згоріли, і їхні кістки лежать ген  у тому  попелищі... Всі мої  вої теж загинули.  Я бився поряд з ними, але,  як  бачиш, лишився живий... Чому?.. Сам   не  знаю... Так  схотілося Ігорю... Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що  мені кінець. Але він,  дізнавшись, що  я тіун,  сказав: «Не  вбивайте  його!  Я  хочу,  щоб  він  передав князю Володимиру, що Глібів — це  відплата за  спустошення і  пограбування Сіверської землі. І так  буде кожного разу,  поки Володимир не зрозуміє, що  чіпати Ігоря — це  все  одно, що  гратися з вогнем... Киньте тіуна  в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!»  Мене справді не забули вранці випустити, і я  оце  никаю по  Глібову як  неприкаяний... Краще  б я був одразу загинув!

— Сам  винен! Бо  не  пильнував! Бо  впустив Ігоря в город!

— Винен і я,  звичайно... Та  більше вини падає на  тебе, княже. Бо  не  я,  а ти повернув переяславську рать  з походу, бо не  я,  а ти пошарпав сіверські села  і городи!

— Як ти смієш!  — скипів Володимир. — Спускайся вниз! Тут поговоримо!

— Не  спущусь!

— Чому?

— Бо  не  хочу.  Бо  з мене досить і тих мук,  яких  я зазнав тут нині.

— Візьміть його!  — гукнув Володимир до  дружинників. Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів  добігти, як  Карпило гукнув:

— Не  треба, хлопці!  Не  трудіться! Я сам!

І він раптом перевалився через  забороло і сторч головою шугонув на  мерзлу землю, — і не  тріпнувся.

Володимир Глібович перехрестився.

— Божевільний!

4

П’ять днів  мчав  Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для  того, щоб   погодувати коней. За  пазухою  — лист  від Святослава, а в душі  — страх  перед зустріччю з Ігорем. Що  скаже князь? Як розцінить його  втечу з-під Глібова? Його роль  Святославового посланця?

Виїздив з  Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:

— Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна  на світі, як  билина в полі... Нікого тепер у мене немає...