Розділ «Князь Ігор»

— Візьмемо його, татусю, візьмемо! Він  навчить мене грати  на сопілці та на гуслях, а я його  — стріляти з лука! Так гарно нам  буде  вдвох!

Князь засміявся.

— Так  тому  й бути!

Ось  з  того  дня  Славута й  не  розлучається зі  Святославом.  Усе,  чому  вчені монахи та смислені воїни вчили княжича, засвоював разом з  ним і малий Славута: і читати,  і писати, і на  коні їздити, і мечем та луком володіти, і в походи   ходити. І так   подружилися хлопці, ніби були   один одному рівня,  ніби один не  був  княжичем, а  другий — смердом. Така   щира дружба між  ними триває і  до  сьогоднішнього дня.  — Кузьмище стишив голос і потягнувся до кухля.  — Оце  вам  билиця, оце  вам  і казка, а мені  ківш  пива та  тарані в’язка!

Ждан витягнув шию, глянув через голови на  старого співця, що  сидів  побіля князів. Він  був прекрасний: обличчя  одухотворене, очі  сяють, як  зорі, з високого чола  спадають пасма густого  сивого волосся, пальці літають  по струнах, і  попід стелею пливе нова — котра за  цей  вечір!  — пісня:

Ой  літа молоді,

білі лебеді,

хоч помайте крильми

з-за  гори  мені...

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Рано-вранці з Києва виїхали гінці  до  Переяслава, Чернігова, Смоленська,  Новгорода-Сіверського,  Трубецька та Рильська. Святослав і  Рюрик скликàли князів до  походу на  половців. У Новгород-Сіверський вирушили Кузьмище і Ждан.

Мчали вони без відпочинку, і на п’ятий день, об обідній порі, добралися до Новгорода-Сіверського.

З високої гори, де розкинувся посад, фортецю було  видно  як  на  долоні, бо  лежала вона в улоговині, між  Десною і широким яром, на  самою природою  укріпленому шпилі, і займала весь  той  просторий шпиль, забудований князівськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею та іншими допоміжними будівлями. Могутні вали, насипані понад самим краєм обриву, дубові, потемнілі від  часу  заборола та вежі, глибокий рів, що  відділяв шпиль від  материка, перекидний міст  через  нього та  вузький, вигнутий черепашкою, щоб  утруднити дії  нападників, під’їзд до  ґратчастої залізної брами, що  піднімалася й  опускалася на  цепах, — усе це робило фортецю неприступною.

Кузьмище затрубив у сигнальний ріг,  що  висів у нього біля  пояса.

На  валу  з’явилося кілька воїв-севрюків.

— Ге-гей! Звідки? — загукали вони.

— Від князя київського Святослава до князя Ігоря!  — відповів Кузьмище.

Їх впустили у фортецю, провели до хоромів. У просторих сінях до  них  вийшов молодик у оксамитовому каптані та жовтих чоботях на залізних підковах. Був  він красень. Груди колесом, на щоках рум’янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на  лоба, у злегка нахабних очах  — лукаві вогники.

— Хто  такі?  — спитав зверхньо.