Розділ «Князь Ігор»

— Бо  треба  вміти.

— То  навчи!

Славута показав, як треба  складати, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і  скоро почув, що  і в нього щось виходить. Не  пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він  закривав чи  відкривав дірочки.

Хлопчина зрадів.

— Давай мінятися! Я тобі  лука  — ти мені  сопілку! Славута здвигнув плечима.

— Бери так.  Я собі  ще  зроблю, коли захочу. Та княжич був гордий.

— За  так  не  хочу.  Бери лука!

Той  узяв.  Оченята його  заблищали, як і в княжича. Обидва  хлопці були  задоволені обміном.

Але  тут  з  кущів раптом виринув гридень, що  доглядав княжича. Він  був задиханий, переляканий.

— Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче,  князь сердиться — пропала дитина! А  ти  тут...  з  цим смердом! Що  ви  тут робите?

— Це не смерд, а Славута, — відповів Святослав, настовбурчившись. — Він  так  гарно грає  на  сопілці!

— На  сопілці! А лук твій  де? Уже цей  білявий тать  виманив  у тебе?  — І вихопив з рук  ошелешеного Славути княжичевого іграшкового лука.

— Не  смій!  — крикнув княжич. — Ми  чесно з ним помінялися!

Та гридень і слухати не захотів, схопив Славуту за комір, а княжича за  руку  і потягнув. Перед хоромами, в оточенні стривоженої челяді, стояли князь і  княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцілувала в голову.

— Ну,  де ж ти задівся, чадо  моє! Я думала, тебе  вже  й на світі  немає! Хіба  ж можна так?

— Це  все  ось  цей  замазура наробив, — сказав гридень і поставив Славуту наперед. — Вивів  із дитинця аж на гору, в кущі, виманив лука...

— Неправда! — випручався з материних обіймів Святослав. — Я  сам  вийшов і  зустрів там  Славуту. Він  зробив сопілку і так гарно грав на ній! От я й помінявся з ним  — дав йому  лука, а він  мені  сопілку... Не  карайте його!

Князь Всеволод наказав гридневі, щоб  відпустив хлопця.

— Ти  справді вмієш грати? — спитав, присівши перед малим.

— Умію, — крізь сльози промовив Славута.