Розділ «Князь Ігор»

у тім полі  незнаємім,

серед  землі  Половецької...

Чорна земля

під копитьми кістьми

була засіяна,

а кров’ю поливана...

Тугою  зійшли вони

по Руській землі!

Тут  першою не  стримала сліз  княгиня  Ольга Глібівна, жона Всеволода. Притиснувши двійко малят собі  до грудей, вона вголос заридала, приказуючи: «Та  вже  ж  мені свого милого ладонька ні мислію примислити, ні думою здумати, ні очима зглядіти! А-а-а!..»

Інші жони теж заплакали, заголосили, а князі насупилися,  стиснули кулаки. У їхніх очах  забриніли сльози, бо вони добре уявили полинне  поле  Половецьке,  засіяне  тілами руських воїнів. Хіба і їх не раз підстерігала така  ж доля?  Хіба зникла загроза половецька?

А коли Володимир звернувся до  присутніх із закликом:

«Загородіте Полю ворота своїми гострими стрілами — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!», чутливий та легко збуджуваний Рюрик стукнув ребром долоні по  столу  і вигукнув:

— Це наш  обов’язок, браття!  Святий обов’язок! Забудьмо про   взаємні образи, про   колишні чвари — об’єднаємося і спільно виступімо проти ворога!

І князі, розігріті вином, пивом та хмільним медом, загомоніли:

— Так, так,  нам  нічого ділити!  Слава Ігорю!  У нас  спільний ворог — Кончак! Відомстимо поганину за  рани Ігореві!

Скориставшись паузою, Володимир відпив з келиха прохолодної шипучої сити. А  Славута взяв   нове перо, — він поспішав, бо записував кожне Володимирове слово, щоб  не загубилося. Серцем відчував, що  князі захочуть мати  «Слово  о полку Ігоревім», а особливо Святослав. Та  й як  же  не хотіти, коли про  тебе  в ньому так  красно мовиться?

XXX

Пізнього вечора відшумів, закінчився князівський снем. Розійшлися  князі  з   княгинями  та   чадами,  роз’їхалися князівські бояри з бояринями та високі душпастирі зі своїми   матушками. Попрощавшись  з  усіма, відправилися на спочинок великий князь  Святослав з  княгинею Марією Васильківною, князь Ігор  з  сім’єю та  зять  Володимир Галицький.

Скоро поснули всі.  Один Володимир не ліг у ліжко. Переніс свічу  до столу, поклав перед собою свої  та Славутині записки, вийняв із стосика пергаменту великий чистий аркуш, склав його  в кілька разів, ножем розрізав згини, прошив ниткою і  взяв до  рук  перо. Він  знав, що   завтра за столом, на свіжу голову, князі знову  захочуть  послухати його

«Слово про  Ігорів похід», — отож  потрібно привести його до  ладу:  обдумати кожне слово, відкинути зайвину, додати щось нове, переписати начисто.