Розділ «Князь Ігор»

очікують птахи  на дуб’ї,

вовки жах наводять по яругах,

орли  клекотом на кості  звірів  зовуть,

лисиці брешуть на черлені щити...

О Руська земле, уже за горою  єси!

Слухачі прикипіли  до  вуст   оповідача, їхні   серця  уже наповнилися тривогою за Ігоря, за його  безстрашних воїнів.

А  оповідач майже й  не  співає, як  робив це  колись Ян,   а просто  розповідає,  супроводжуючи свою розповідь музикою.  Але як! Здавалося, кожне його  слово лягає тобі  прямо в серце!

Дрімає у полі

хоробре Олегове гніздо.

Далеко залетіло!

Не  було  воно  на кривду  породжене

ні соколу,

ні кречету,

ні тобі,  чорний вороне,

поганине-половчанине!

Ігор  при  тих словах закусив губу, змахнув з ока  зрадливу сльозу. Боже, Боже!  Де  ж  ви,  мої  витязі, мої  ясні  соколи? Це  ж я завів  вас  на  смерть, на  вірну  загибель! Він  схилився на  руки, щоб ніхто не  бачив, як  туманяться слізьми очі гордого Святославича...

А оповідач далі  веде:

Другого  дня  вельми рано

криваві зорі  світ провіщають.

Чорні тучі з моря  ідуть —