Розділ «Князь Ігор»

Тоді  з гущавини руського війська виривається високий бородань, хапає першого ж коня, що,  втративши господаря, никає по  полю, і мчить князеві на  виручку. Його розкошлачена борода розвівається на  вітрі,  в жилавій руці  виблискує проти сонця двосічний меч,  він здалеку гукає  захриплим голосом:

— Князюшко, тримайся! Я Будило! — зістрибує на  землю.  — Бери мого  коня!

Але тут помічає, як  передній половчин на  повному скаку натягує лука.

— Не  стріляй! Це  князь Ігор!  — кричить щосили Будило і  кидається навперейми стрілі, підставляючи їй  свої  груди.

Стріла пронизує його  наскрізь.

Будило голосно охнув, змахнув руками, мов  крилами, але  на  ногах  утримався і ще  раз  крикнув:

— То наш  князь! Не  вбивай його!  — І, збитий копитами половецького огиря, важко упав  навзнак додолу.

Половець нарешті зрозумів його, опустив лука  і схопився  за довгий аркан, що  висів при  боці.  Не  встиг  Ігор  зіскочити  з Воронця, як тонка петля зашморгнулася довкола тіла, вирвала з сідла  і жбурнула в потолочений бур’ян.

Усе! Кінець! Смерть!

З рани на  руці  знову хлинула кров, в очах  потемніло.

Потім він  відчув, як  на  плече лягла чиясь рука, підвела, поставила на  ноги. Як  із  туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими бровами, що  зрослися над  переніссям. Вузькі хижі  очі  блищали радісно-здивовано.

— Кинязь Ігор?

— Ти  хто?  — спитав Ігор, ще  не  зовсім усвідомлюючи того,  що  з ним сталося.

— Я Чилбук із роду  Тарголовичів... Тепер ти  мій  полонений,  князю! — І половець вправно захалявним ножем відрізав  від   пояса  прикрашеного  сріблом і  самоцвітами князівського меча. — Їдь  зі мною. Ти  вже  відвоювався!

Ігоря оточили Чилбукові родичі, щось радісно заґелґотали, мов  гуси,  і помчали з поля бою  до ліска, що  виднівся вдалині, намагаючись якомога швидше вивернутися з-під темної лави  своїх  одноплемінників, які  клином заганялися в розірвану оборону русичів — на  місце ковуїв.

З  руського стану їм  навперейми вимчав вершник. До Ігоря долетів його  розпачливий крик:

— Княже, княже!

Чилбук підняв лука, хижо  оскалив зуби.  Ні,  він  нікому не віддасть князя — таку  дорогу  здобич! Грудьми захищатиме  його!  Ще  мить  — і стріла прониже груди  необачному!

Ще  мить...

Та тут пролунав Ігорів голос: