Розділ «Князь Ігор»

— Верніться,  браття!  Верніться!  —  гукав розпачливо Ігор.

Та  ковуї, чи  то не  впізнаючи його, чи  охоплені жахом і бажанням  будь-що врятуватися з  цього пекла, не  хотіли впізнавати, мчали далі,  не  звертаючи на  нього уваги.

Тоді  Ігор   скинув шолом і  ще  дужче  приострожив Воронця.

Невже ніхто  не  впізнає князя?

— Воєводо Ольстин! Браття ковуї!  — загукав щосили.

Та  захриплий голос потонув у гучному тупоті копит  і дикому лементі, що  знявся над  головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син  ковуйського хана  з Остра.

— Прости, княже, — схилив він  чорночубу голову. — Злякалися ми!  Смерті злякалися!.. Адже  половці вважають нас  відступниками, зрадниками і в полон не беруть  — січуть усіх підряд!

За  ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що  утворилася в оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.

Ігор  зрозумів: це  кінець! Ніяка гать  не  спинить весняну повінь, якщо вона прорвала собі  прірву!  Ніяка сила  не спинить тепер половців, що  скористалися  боягузтвом ковуїв і ринули в саму  серцевину руського війська!

— Прокляття! — вигукнув він.  — Що  ж вони наробили! І самі  загинуть, і нас  усіх віддадуть на  поталу ворогові!

— Там  Каяла, а  за  нею  — озеро, — пояснив Михалко Гюргович. — Вони хочуть  дістатися до  води, а  звідти, напоївши коней і самі  напившись, далі  в степ... Якщо пощастить, звичайно...

— Якщо пощастить... Нещасні! Там  далі  — Каяла! Чи  ж зуміють перебратися  через   неї... Та,  врешті, що  нам  зараз до  них!..

Різкий окрик Яня, що  разом зі Жданом наближався до князя, вивів  Ігоря з заціпеніння:

— Половці!

Ігор  підвів голову. Половці були  недалеко. Вони мчали йому  навперейми. Вже  добре  видно оскали кінських морд, хижий блиск очей  розпалених боєм верхівців.

— Тікаймо! — пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив  князевого Воронця батогом по  крупу.

Коні бігли  з усіх сил.  Та сил  було  мало. Ні  гострі остроги,  ні батіг,  ні лайка, ні понукання, ні благання, — ну,  виручай, друже!  — ніщо не  могло примусити бігти  їх так,  як бігли  напоєні, нагодовані і не  змордовані половецькі коні.

Ось  Янь  і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав  і Михалко Гюргович — Ігор  вирвався вперед.  Йому залишається один перестріл із лука  до своїх.  Зовсім  близько! Один перестріл!

— Ну,  конику, ну,  Ворончику, виручай!

Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю піна, болісно зойкає селезінка. Сили його  вичерпалися, він  спотикається, ледве  не  падає з ніг...