Розділ «Князь Ігор»

Шлях лежав прямий — по  Ізюмській сакмі — на  Сальницю, невелику, але добре  відому  військовому люду,  купцям та мандрівникам річку, що  впадала з південного половецького  боку, якраз поряд високого кургану, в Донець, де здавна  існував брід,   перевіз і  де  колись Володимир Мономах ущент розгромив сильні половецькі полки.

З  нижнього Осколу Ігор  послав Яня  з  копієм гриднівсторожових наперед, щоб  розвідати брід через  Донець і прилеглий до нього степ  на  половецькому боці.

Увечері восьмого травня  русичі підійшли  до  Сальниці і  стали на  нічліг за  горбом, який приховував їх  від  половецьких спостерігачів, коли б  вони зачаїлися на  високому Ізюмському кургані. Багать не  розпалювали, шуму  не  здіймали.

Увесь   день   дев’ятого травня військо спочивало. І дружинники, і вої помилися в теплій воді  Дінця та його  мілководних обрічків, одяглися перед наступними боями в чисті сорочки, попідстригали чуби  та бороди, полагодили взуття, одяг, збрую. Молодики пасли в лузі  коней. А біля  похідного  Ігоревого намету, що  стояв на  зеленому пригірку, під тінистими вербами, зібралися бояри, воєводи та ліпші мужі на  боярську думу.  Обмірковували, як  краще і в якому порядку перебродити Донець, куди  скерувати перший удар  — понад узбережжям Дінця на  нижню  течію Тору, де  були кочовища Кончака, чи поза  Сюурлієм на верхів’я Тору, а чи повернути на  захід  у тил  орільським половцям, погромити їх і вже Муравським чи Залозним шляхом навпростець, щоб було  ближче, повертатися додому?

Всі  сиділи кружка, просто на  траві. Перед кожним на простелених рушниках — сухарі, солонина, цибуля, часник, дерев’яні чаші   з  джерельною водою. Каші чи  кулешу не варили, щоб  не  виявити себе  димами багать.

Розмова велась без поспіху. Кожен говорив те, що думав, знаючи, що  останнє слово все  одно буде  за князем.

Воєвода Ольстин Олексич, круглоголовий, чорний,  з бистрими, трохи   розкосими очима, які  він  успадкував  від матері-ковуйки, гаркавив:

— Княже, бгатіє!  А повегнімо на  Огіль  та вдагимо тамтешніх половців! Вони нас  не ждуть, і ми їх легко поколошматимо, а звідти нам  пгяма догога додому — через  Ворсклу та Псло...

Тисяцький Рагуїл  був іншої думки.

— Щоб ударити на  орільських половців, не  треба  було йти  аж до Осколу, а повернути поза  Ворсклою на  південь і Муравським шляхом досягнути Орелі. По-моєму,  нам  слід від  Ізюмського кургану піти  прямо на  Сюурлій, де  весною паші для  коней та  скоту невпрогорт і  де  зараз, напевно, кочує яка-небудь орда.  Розгромимо її, захопимо полон, табуни, отари — і цим  же Ізюмським шляхом назад!

Молоді князі Святослав та Володимир, двоюрідні брати, пошепталися між  собою, і промовляти став  Святослав:

— Князі і  дружино, знаючі люди кажуть, що  до  Тору звідси п’ятдесят верст, а  на  Торі, як  відомо, кочовище  і стійбище самого Кончака. То  чому  б,  коли ми  вже  тут,  не погромити його? А заодно і половецькі городки-зимівники, що  стоять, як  кажуть, між  Ізюм-курганом і  Тором... Тут і здобич була  б багатша, і слава  більша!

Бояри  загули, зважуючи, куди   краще  направити  удар. Про грізне знамення,  що   явилося їм  на  Дінці, всі  ніби призабули, а якщо хтось  і пам’ятав, то не  наважувався згадувати.

Думки розділилися.

Мовчали тільки князь Всеволод та боярин Славута. Всеволод   знав, що  ось-ось повернеться з  розвідки Янь  і тоді все  буде  ясно, що  робити, куди  йти, а  до  того  краще послухати інших  — адже   серед   багатьох слів  завжди можна впіймати кілька розумних. Тому  розстебнув сорочку і, прислухаючись до  розмов,  підставив свої   широкі груди   приємній  прохолоді, яку   приносив з  річки легкий вітерець. А Славута сидів  одинаком під  вербою і не  встрявав у розмову, бо  відчував себе   тільки гостем в  Ігоревім  війську.

Якщо Ігор   побажає почути його   думку, — а  не  побажати цього він  не  міг,  — тоді  і він  мовить.

Ігор  побажав. Вислухавши всіх,  він  повернувся до  Славути.

— Учителю, а що  ти скажеш?

Гомін відразу влігся. Славуту знали не  тільки як  учителя — князевого наставника, коли той  був отроком, як  великого  книжника, а й як  досвідченого воїна, мудрого радника і ще  більше — як  уславленого співця.

Славута підвівся, щоб  усі його  чули, розправив сиву  бороду.