Розділ «Князь Ігор»

Вони взялися за руки  і пішли до стіжка, а там  упали на м’яке прохолодне сіно і  забули про   все  на  світі  — і  про Кончака, і про  князя Ігоря, і про  наступний похід.  Тільки місяць та вони. Тільки місяць, зорі  срібні та їх двоє  на всьому широкому безмежному світі.

3

В  ту саму  ніч  на  далекій Росі, де  жили чорні клобуки, відбувалася подія,  що   мала відношення  і  до  сіверських князів, і до їхніх  воїв,  і до Ждана.

Аяп,  по  уруському звичаю, поставив собі  дерев’яну хатину  і в  ній  проводив усю  зиму. Однак, як  тільки з  землі сходив сніг  і починали броститись дерева, як  тільки степ  за Россю вкривався молодою травою, він виганяв туди на випас табун  коней, ставив юрту  і там  жив, уже  за  звичаєм своїх предків, усе літо.  Удень  його  підміняли батраки, і він  днював у Торцьку, а на ніч знову  повертався в юрту,  бо там йому легше дихалося. Та й інші  причини, про  які  він  не розповідав  нікому, навіть рідним, змушували його  до цього.

Юрта стояла на  горбочку, щоб  не  було  в ній  сиро і щоб вітром здувало мошкару. Тепла місячна ніч повнилася таємничими звуками, що  прилітали зі  степу та  з  лугу.  І Аяп, лежачи на  теплій кошмі, дивився крізь відкритий отвір, бо полог був  відкинутий, на  зоряне небо. Йому не  спалося. Тривожні думи  снували в  його   старій голові. Вже  більше півроку немає вістей від Кончака. Що  з сином? Живий він? Здоровий? Чи  досі  хижі  птахи  й кістки рознесли по  білому світу?

Собачий гавкіт обірвав його  думи.  Невже вовки?

Він  вийшов з юрти  і глянув на  долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву.  Отже, не  вовки.

Собачий гавкіт наближався з  боку  степу. В  синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто  б це  міг  бути?

Аяп  відчув, як  у  нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?

— Віджени собак, старий! — почувся приглушений голос.  — А то бабки пообгризають коневі! Тсе-тсе!

З вимови Аяп  відразу зрозумів, що  це справді гість  з берегів  Тору, і прикрикнув на  собак.

— Аяп?  — запитав незнайомець.

— Аяп,   — тремтячим голосом відповів той.  — Хто  ти, джигіте? Звідки путь  держиш?

— Привіт тобі  від  сина Куна, — сказав той,  не  відповідаючи на запитання старого, і простягнув на долоні ханську тамгу.

— Він  живий? Здоровий? — аж кинувся Аяп.

— А що  йому  подіється? Тиждень тому  я бачив його, як ось  тебе.  Велів  кланятися...

— Дякую. Заходь, дорогий гостю, до  юрти. Поп’єш кумису, поїси бешбармаку, — стара приготувала мені, щоб неголодний був...  Як  же тебе  звати, джигіте?

— Джабаєм.

— Заходь, Джабаю. Тут безпечно — я сам.

Поки зголоднілий гість  їв і запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп  мовчав. А коли той  закінчив, запитав: