Розділ «Князь Ігор»

Тривожним і сумним був  прощальний вечір  у Вербівці. Всі  чоловіки й парубки, що  могли носити зброю, йшли до княжого війська. Оскільки дорога на  схід,  у Половецький степ, вела  мимо села, воєвода дозволив їм переночувати сю ніч дома, а рано-вранці гуртом  ждати  на шляху  князів — Ігоря  та Володимира.

Ждан домовився з  братом Іваном провести цей   вечір разом. Як посутеніло, пішли до нього. З собою мати  та Любава   взяли смажену дрохву, що  напередодні  потрапила  у поставлене Жданом сильце, десяток житніх пиріжків з сушеними грибами та глечик хмільного, перебродженого березового соку.

Варя  теж  приготувала на  стіл  усе, що  мала. Довга зима з’їла  запаси, тому  й тут було  негусто: якийсь темний глевкий корж, банячок рибної юшки, миска гречаної лемішки та глек узвару  з кислиць, груш  та калини. Але й цього було  немало!

Коли сіли  до  столу, Іван, як  старший і господар хати, поналивав у кухлики березового соку, а в горнятко насипав кілька ложок лемішки і поставив на  покуть — домовикам.

Перехрестивши стіл  і наїдки на  ньому, сказав:

— Во ім’я  Отця, і Сина, і Святого Духа!..  Щоб усім  нам зібратися знову після походу та  відгуляти ваше,  Ждане  і Любаво, весілля! А то — як  же воно? Вже  й поминки відбули  по  Любавиному  дідусеві, і  всі  пости минули, а  ви  все того... Ждете... Вже  й сусіди  питають коли ж.

Ждан сумно усміхнувся.

— Ото  кому  нетерпець!.. Повернуся з походу — поберемося... Недовго зосталося!.. Правда, Любаво?

Дівчина зашарілася. На   очі  її  навернулися сльози. Їй стало страшно від  однієї думки, що  Ждан не  повернеться. Де ж їй тоді  подітися? До  кого  прихилитися?

— Правда, Жданку, — промовила тихо.  — Я так  виглядатиму тебе! Повертайся скоріше! Бо  без  тебе...

В  її  останніх словах прозвучала така   болюча туга,  що Ждан аж  похолов. А  якщо він  не  повернеться? Що вона робитиме тут,  у Вербівці, серед  чужих  їй людей?

Мабуть, усі відчули те ж саме, і за столом на  якийсь час запанувала гнітюча тиша. Потім гуртом заповзялися  біля страви.

Малий Жданко, швидко наївшись, почав пустувати: то шурне Настуню ложкою під  бочок — та  аж  зареве, то  потягне кота  за  хвіст  — і той  дико заверещить на  всю  хату, то  рогачем шаргоне  під  піч,   де  в  старому решеті сиділа квочка...

— Ось   як  візьму деркача! —  гримнула на  нього мати і пацнула долонею по  спині.

Жданко запхикав, спідлоба поглядаючи на  дорослих  і щиро не розуміючи, чого  мама сердиться. Потім пригорнувся  до стрия.

Ждан приголубив хлопця, посадив собі  на  коліна.

— Не   треба пустувати, Жданку,  бо  почує злий баба-ага[62]  — забере тебе  в  шкіряну торбу  і повезе за  тридев’ять земель... Аж у Половеччину!

Оченята у малого заблищали: запахло цікавою казочкою, яких  так  багато знав  стрий.

— А  хто  така Баба Яга?   —  запитав  хлопчина,  відразу переінакшивши незрозуміле йому  слово «баба-ага» на  зрозумілішу Бабу  Ягу.

— Не Баба  Яга, а баба-ага, — поправив його  Ждан, усміхнувшись з вигадки хлопця.