Розділ «Князь Ігор»

Вої  не  поспішали — їхали  поволі, щоб  не  запалилися та не підбилися коні, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру. Їхали тихо, без  розмов, жартів та  сміху.  Кожен заглибився в себе, адже  попереду слалася не  святкова прогулянка...

У четвер надвечір Ігор  прибув до Путивля. При радісних вигуках вишикуваних на плацу хоругов, під веселе калатання  дзвонів князь і  княгиня  в’їхали в  місто. Їх  зустріли з хлібом-сіллю юний щасливий Володимир, який на радощах мало  не кинувся матері на шию, та,  вчасно спохватившись, лише поцілував отцю й  матері руки, та  князь Володимир Галицький.

Хоча  дорога була  стомлива, Ярославна побажала відразу  піднятися на  забороло, щоб, як  вона сказала, окинути оком усю  синову отчину — Путивльську землю — і благословити її.

Відправивши дітей  з нянями до палат, князі у супроводі боярина Славути та  Володимирового воєводи Вовка скрипучими  дерев’яними  сходами зійшли  на   південну  вежу. Звідси відкрився величний краєвид на  розлогі яри   та  долини,  порослі густими гаями,  на  широкі  сріблясті плеса Сейму, на  безмежні луги  за  рікою та  темно-сині бори ген на  видноколі.

В обличчя війнуло теплим вітром і сонцем. Ярославна не  стрималася:

— Ой  леле,  яка  розкіш!

З  путивльського заборола відкрився величний краєвид. Повноводий весняний Сейм під скісним промінням сонця, що  заходило за далекі бори, блищав, мов  щире золото. Лежав  він  ген-ген унизу, і Путивль з його  високими  валами і ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по тому щирому золоті, мов  велетенський казковий корабель.

Ярославна не вперше в Путивлі, та все не може  намилуватися красою, що  кожного разу  відкривається їй.  Її  око вишукувало і вишукувало щось  незвичайне, чарівне, від чого їй забивало дух,  і з уст зривалося захоплення:

— Ой  леле,  яка  розкіш!

А довкола справді було  гарно. Буяла рання весна. Ніжною  зеленню вкрилися гори  й  доли. На  сході,  на  високих горбах, серед  лісу,  блищали золочені хрести монастиря, на заході  гострим шпилем здіймалася Перунова гора, де,  кажуть,  був похований прадавній сіверський князь Путив, що зрубав цей  город, за Сеймом темніли неозорі бори, а внизу, під горою, синіло широке плесо, прозване Братом і Сестрицею, бо там колись, рятуючись від половців, утопилися брат і сестра...

— Як  гарно довкола! Яка  гарна дунай-ріка! — захоплено вигукнула Ярославна.

— Не  Дунай, а Сейм, княгине, — поправив Ігор. Та Ярославна заперечила:

— Дунай... У нас, в Галичині, всяку річку  називають дунаєм. Навіть у піснях про  це  співається:

Тихо-тихо дунай  воду несе,

а ще тихше  дівка  косу  чеше...

Ігор  не  став  сперечатися, а відразу погодився:

— Хай  буде  так!  — І повернувся до  сина: — Твій  полк уже  готовий до походу, княже?

Володимир радісно зашарівся від батькового урочистого звернення — «княже».

— Готовий, отче,  — схилив шанобливо голову. — Чотири стяги гриднів, окрім путивльської залоги, що залишається  дома, та  шість сотень чорних людей, зібраних з  усієї волості. Всі  добре  озброєні. У кожного — щит, меч,  спис, лук,  по сотні стріл, захалявний ніж... По  двоє  коней — верховий та сумний[61].

Володимир і далі  розхвалював би свою  дружину, та Ігор перебив його: