Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Там, у дитбудинку, нас привели до дітей. У тій групі були дітлахи трьох-чотирьох років. Ми повинні були подивитися, як облаштовані кімнати, яке там наочне обладнання. Ледь ми туди зайшли, я ненароком зустрівся поглядом з одним хлопчиком. Його прекрасні, широко відкриті чорні оченята пропекли мене наскрізь. Потім у погляді засвітилися радість та світло. Дитина з криками «Тато, мій тато приїхав до мене!» кинулася до мене, схопила за руку та закричала: «Я ж казав, що мій тато повернеться, а мені казали, що він загинув! Брехуни! Ви всі брехуни! Це мій тато! Він приїхав до мене!» Я не витримав, бо по шкірі забігали мурашки, взяв його на руки. А він обняв мене за шию, так притис міцно та притулився до мене рожевою щічкою, що я на кілька хвилин остовпів.

Роман проковтнув клубок, що застряг в горлі.

– Тоді підійшла вихователька та сказала: «Мишко, любий, ти помилився. Це не твій тато. Йди-но до мене». А хлопчак так прилип до мене, що відірвати не можна. Говорить до мене: «Скажи їм усім, що ти – мій тато. Скажи, що вони всі брехуни». Я не можу тобі передати, з якою надією на мене дивилися ці очі!

– А ти що?

– Я розумів, що сказати дитині, що вона помилилася, я просто не зміг. У мене забракло сил! Дати надію – теж не можна. Тоді я сказав, що у мене зараз багато справ, і я не можу тут затримуватися. Пізніше я прийду до нього, і ми з ним поговоримо по-дорослому, по-чоловічому.

– Ти дав йому надію? Навіщо? Щоб потім її відібрати?

– А що я мав робити?! Що б ти зробила на моєму місці?

– Не знаю, – зітхнула я, бо справді не знала.

– Він пішов з вихователькою, але по дорозі плакав та кричав мені: «Ти ж мене не обдуриш? Ти прийдеш за мною? Я буду тебе, тату, чекати!»

– Що було далі?

– Я пішов до директора та розпитав про цю дитину. Виявляється, його мати померла при пологах. Дитину виховував батько, але кілька років тому і він помер. Родичів у хлопчика не знайшлося, тож його забрали до дитбудинку. Напевне, я чимось схожий на його батька, тому й дитина переплутала.

– Сумна історія.

– Так, – тяжко зітхнув Роман. – Весь час у голові стоїть крик відчаю цієї дитини, коли вона просила мене приїхати за ним.

– Ти гадаєш, хлопчик чекає на тебе?

– Я впевнений у цьому.

– Я вважаю, що тобі нема потреби туди їздити та ятрити рану сироти.

– Я розумію, – сказав стиха Роман, – але я не можу його забути.

– Час лікує, – сказала я. – А зараз намагайся заспокоїтися та поспати, бо завтра йти на роботу.

Звичайно ж, цієї ночі ми не спали обоє, вдаючи, що спимо.

…лютого 1968 р