Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Ні, – сказала я. – Я згодна на аборт.

…січня 1968 р

Роман їздив на нараду в якесь місце, де є дитбудинок. Директорів шкіл знайомили з новітніми досягненнями у вихованні дітей. Не знаю, що ще їм там розказували чи показували, але Роман повернувся додому якимось дивним. Він став розгубленим, задумливим, а в очах глибоко причаївся смуток.

– Ти можеш мені сказати, що сталося? – запитала я його ввечері.

– Я? – він розгублено повів очами. – Зі мною все гаразд.

– Ти не вмієш брехати, – зауважила я. – Краще поділися зі мною своїми сумнівами – тобі стане легше.

– Все добре, кохана, все у нас добре, – тільки й спромігся сказати.

– Мовчиш, як партизан на допиті! То й мовчи, – сказала я, зрозумівши, що розмова не вийшла.

Я надто добре його знала. У такі моменти краще не діставати його питаннями. Треба дочекатися слушного моменту. Взагалі-то, я поставила собі за мету не псувати життя жіночим ниттям та взаємними докорами. Тож нехай буде так, як повинно бути.

…січня 1968 р

Кілька днів Роман ходив, як з хреста знятий. Він якось осунувся, змарнів, став малоговірким. Я бачила, що його щось мучить, гризе йому нутрощі. Намагалася його не квапити. За кілька днів він сам почав розмову.

– Марійко, ти віриш, що одна зустріч може змінити все в житті людини? – почав він здалеку.

– Ти закохався в іншу? – спитала я, відчуваючи, що мені одразу ж забракло повітря. Якщо він відповість не одразу, то я задихнуся, як риба на суші.

– Люба, ти що?! Хіба є хто на світі кращий за тебе?

– Тоді ж з ким ти там зустрівся? – запитала я все ще з тривогою на душі.

– Де – там?

– На нараді.

– Ти все помічаєш, – зауважив він. – Від тебе не можна нічого приховати.

– Можливо, досить заговорювати мені зуби? Краще розкажи, що сталося, звільни душу від тягаря.

Він трохи помовчав, ніби вагався. Я його не квапила.