Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

…серпня 1966 р

Сільський голова знайшов нам житло в іншому місці. Це була ще гірша хатинка. Стіни облуплені, як ззовні, так і зсередини. В одному місці протікає дах, тож доведеться його лагодити. Дякувати Богові, що хоча б є якийсь недоламаний паркан.

Зайшли в середину – пахне цвіллю. Незатишно та сиро.

– І доки ми будемо поневірятися по чужих кутках? – сказала я у розпачі, бо доведеться знову починати все з початку.

– Ти прочитала мої думки, – говорить Роман та обіймає мене за плечі. – Скажи мені, які три речі потрібно встигнути зробити людині за життя?

– Посадити дерево – це раз.

– Ми з тобою на подвір’ї посадили не одне, а цілий сад дерев. Шкода, що деревця не встигли нагодувати своїми плодами наших дітей.

– Нехай інші люди скуштують, якщо не ми. По-друге, треба народити дитину. Це завдання ми перевиконали, бо у нас уже двійко діточок. По-третє, збудувати будинок.

– Ось! Це я і хотів від тебе почути.

– З нашими статками це неможливо.

– Чому?! Це реально, якщо кожного місяця десь на чомусь зекономити. Звичайно, ми не зможемо побудувати свій будинок одразу, але за кілька років це можливо.

– Скоріш за все життя, – я сумно посміхнулася.

– Ходімо додому та все підрахуємо, – запропонував Роман.

Цього вечора ми раніше вклали дітей спати, а самі до півночі сиділи за столом. Прорахувавши все, дійшли до висновку, що за п’ять років ми можемо збудувати власний будинок. Ця ідея мене так захопила, що я запропонувала одразу ж намалювати план забудови. Ми довго сперечалися, але все одно дійшли висновку, що кімнат повинно бути не менше чотирьох. Дві окремі кімнати для дітей, спальня та вітальня.

– Обов’язково повинна бути велика кухня, – сказала я. – Посередині кухні буде стояти великий круглий стіл.

– Для гостей? – запитав Роман.

– І не тільки. Діти повиростають, будуть приїжджати до нас із своїми сім’ями, з дітлахами.

– Ти завбачливий! – кажу я йому та пригортаюся до теплого плеча.

…вересня 1966 р

Ми переїхали до нового житла. Від колгоспу прийшли робітники і полагодили протікаючий дах. Зараз мені було вже не так сумно, бо я все думала про наш будинок. Увечері не могла подовгу заснути, бо перед очима стояв наш, свій, власний дім. Іноді я зіскакувала посеред ночі з ліжка та бігла до столу, щоб внести якісь корективи до нашого проекту. То мені здавалося, що недостатньо вікон, щоб завжди було світло в кімнатах, то вікна маленькі, то переносила вікна з одного місця на інше, щоб діти не спали на протягах, якщо відкрити вікно.