Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Лідію Максимівну ми застали вдома. Вона була вже на пенсії, але все ще працювала. На щастя, цього дня вона взяла вихідний. Вона одразу ж нас пізнала.

– А я боялася, що ви нас вже забули, – зізналася я.

– Що ви, дівчатка! Я всіх своїх квартиранток пам’ятаю! Це ви можете мене забути, а в моїй пам’яті ви залишаєтеся надовго. Ви стаєте дорослими, народжуєте дітей, а для мене залишаєтесь все такими ж дівчатками-студентками. Та чому ж ми стоїмо посеред двору? Ходімо до хати, – запросила нас Лідія Максимівна.

Ми поздоровили колишню господарку зі святом. Я подарувала їй серветку, яку вишила заздалегідь, та вітальну листівку. Лідія Максимівна підсліпувато примружила очі, розглядаючи на ній зображення.

– От спасибі. Красуня троянда! – із захватом мовила вона, а ми з Валею не втрималися та пирснули від сміху, бо там був зображений кошик, з якого виглядало маленьке кошеня.

Щоб згладити незручне становище, Валя почала викладати на стіл вміст свого кошика. Ми попили чаю, подякували та пішли. Біля порога ми разом повернули голови та поглянули на каструлю, з якої парувало та смачно пахло. З хати ми вийшли, прикриваючи роти долонями. Вийшовши на вулицю, ми розсміялися. Ми сміялися довго і до сліз, доки Валя не сказала:

– І що ж там у неї так смачно пахне?

– Це вже ми не взнаємо! – крізь сміх сказала я.

– Ніколи! – мовила Валя, витираючи очі.

Валя побігла на побачення, а я пішла на потяг. Чомусь було сумно. Можливо, тому, що Валя зараз зі своїм коханим, я все ще у чеканні?

…вересня 1957 р

З інституту весь наш курс послали до колгоспу на цілий місяць на збір врожаю. Звичайно, ми були дуже раді, бо стипендію нам виплатять, а в колгоспі будуть годувати. Гроші нам за роботу не обіцяли платити, але ми всі були налаштовані на те, що гроші не головне, зараз потрібно допомогти країні зібрати врожай. І ми ладні були працювати, не покладаючи рук.

Нас розмістили в сільському клубі. Всім видали по одній ковдрі, яка мала нам слугувати постіллю. Дівчат розмістили на сцені, а хлопців подалі внизу. Дівочу імпровізовану кімнату від чоловічої відділяли лаштунки. Харчуємося ми в колгоспній їдальні, де все здається дуже смачним. Вдень працюємо з піснями. Дуже весело, бо з нашими хлопцями не засумуєш. То мишей наловлять і підпустять дівчатам, то кепкують з нас. Найчастіше нас посилають на збір помідорів та картоплі, але щодня відправляли двох студентів на збирання винограду та персиків. Звичайно, що я з нетерпінням чекаю свою чергу. Кому не хочеться задарма поласувати стиглим соковитим виноградом або наїстися досхочу персиків? Напрацюємося за день так, що ані рук, ані ніг не чути. Повечеряємо, помиємося, приходить вечір – і де дівається втома! Йдемо до клубу, а там темно, бо світла немає – є лише одна керосинова лампа на всю «кімнату». Поспіваємо, потанцюємо під «ля-ля-ля», проте все одно спати рано лягати не хочеться. Тоді натягаємо сухого хмизу, розпалимо величезне багаття, посідаємо навколо. Печемо картоплю та все мріємо про майбутнє. Ми знаємо, що в основному всі розлетимося в різні куточки країни, а мета у всіх одна: нести світло науки до народу, щоб не залишилося неграмотних людей. Мріємо про нове прекрасне життя в нашій країні, і ми незабаром будемо робити свій внесок у велику справу. Від однієї думки про причетність до такої великої місії перехоплює подих. Хочеться швидше закінчити навчання та приступити до роботи. А якщо подивитися з іншого боку – так не хочеться, щоб закінчувалося студентське життя!

Коли втома починає нас схиляти до сну, йдемо «додому». З Валею ми спимо завжди так: одну ковдру стелимо на підлогу, під голову складаємо акуратно сукні, під них ставимо взуття – це наша подушка. Іншою ковдрою вкриваємося. Так нам і зручніше, і тепліше.

…жовтня 1957 р

З листа Романа: «Сьогодні я був у наряді. Неподалік від цього місця стоїть у тихій задумі старий клен. Зажурився, напевне, бо час від часу грайливий вітер налітав на нього, путався у густому гіллі. Вітер безжалісно шарпав за поли клена, зриваючи яскраво-золотаве вбрання. Тоді листя виробляло піруети в повітрі, кружляло зграйкою і лише потім плавно лягало на землю, утворюючи суцільну жовто-помаранчеву ковдру. Я подумав про те, що мені доведеться споглядати таку картину ще двічі. Клен буде скидати листя і наступного року, і по тому ще один рік.

Мені до щему в грудях захотілося відчути себе на місці листочка клену. Я хотів би, як той листок, відчути вільне падіння. А задля чого? Заради тебе, моя кохана. Схотілося потрапити під порив вітру і прилетіти до тебе, щоб тихою, лагідною та ніжною ковдрою лягти до твоїх ніг…»

Я знову і знову перечитую ці рядки. Майже вивчила їх напам’ять. Але від цього вони не приїлися, не набридли, навпаки, кожне слово з листа Романа схоже на легенький подих весняного вітру – пестить слух, вносить в моє життя щось весняне, живильне, незабутнє…

…грудня 1957 р

З мого листа до Романа: «У нас із тобою один світ на двох. Різниця лиш у тому, що нас розділяє відстань. Її не можна подолати за допомогою часу, який сповільнив свій хід. Але вона легко долається за допомогою думки. Я думаю про тебе щохвилини, щосекунди. Я подумки розмовляю з тобою. Ти завжди поруч: коли я сиджу на лекціях, коли повертаюся додому, коли читаю та коли сплю.