Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

– Зникли?!

Хазяїн і слуга уп’ялися один одному в очі й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:

– Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби…

– Якби та якби! – розлютився Олізар. – Якщо мені потрібно, то й нехай зникнуть вони обоє, щоб навіть сліду їхнього на цьому світі не залишилось!..

– Часу надто мало, – поскаржився Копил. – Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше…

– От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!

– Воно б і нічого… можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки…

– Що?..

– Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати…

Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання:

– А що, якби на вільне місто Рогатин зненацька кримчаки напали?..

– Ну, напали б, і?..

– І з-поміж інших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню – а?!

– Та-а-ак!..

Крекчучи, Семен дрібненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очі, зашепотів:

– Непогано… Непогано було б, якби не в полон по гнали, а відразу ж на місці повбивали… Бо Іван за живою коханкою, мабуть, навздогін кинеться! Отже, нехай краще на місці приб’ють обох.

– Можна й на місці, – погодився Прохор. – Ну, підстрелили… Буває ж, хіба ні?

– Буває, ще й як буває, – погодився зі слугою хазяїн. – Тоді моїй Настусі шлях під вінець із князем Вишневецьким миттю відкрився б.

– Завжди радий прислужитися своєму панові! – хитро посміхнувся Копил.

– Облиш радіти! Ти насамперед скажи, як нам з бусурманами знестися й домовитися?! За якихось два дні…