Розділ «Погоня»

Захотілося тихої розмови, захотілося вечірньої пори з дружиною подивитися на зорі – донині вони тільки показували мені шлях у степу, – стожари загорялися й гасли за один кінський перебіг, помолитися в церкві, погойдати колиску, пригорнути неньку. І я пригорнув її, може, вперше за своє життя, пригорнув невміло, від мене все ще тхнуло кінським потом, полином, пороховим димом, а вона зіщулилася й цілувала мені руки.

– …Що ви, мамо, це я вам повинен цілувати руки. За віщо ви цілуєте мої?

– За те, що ти живий. Я так боялася, що ти раніше від мене ступиш туди…

Виходило, моє життя ще мало для когось ціну. Я був слабкий, ще подовгу лежав і, може, вперше думав про власне життя, про власну душу, про Бога, думав страшно та ясно, оглядався назад і бачив випалений до кореня степ, і покладав усі надії на прийдешнє. Найтісніше воно пов’язувалося з Мальвою. Знову ж таки не з ненькою, а з коханою. Я ще нічого не вирішив, вирішувати мав з Мальвою, поїхавши до неї. Лежав у старих санях на погрібнику (перебирався туди на ніч) і думав. Ночі стояли місячні, пахло нехворощю, медом – через дорогу доцвітала гречка, попугукував у лісі сич. Наша хата – на хуторі, на схилі балки під самим лісом, – обтіпана дощами, обшмульгана вітрами – старий вишняк переплівся з ліщиною, вони змагають одне одного, а далі дуби та берези, й сосновий бір. Біля нашої – ще три хати, рядком понад балкою, село – за півверстви, довгою вулицею, городи збігають у береги, до самих осок, весною їх притоплює водою, влітку поміж осоками жебонить струмок, який подекуди вимив ковбані, у яких хлопчаком я ловив рибу. По той бік балки, на горбі – панське поле і панський маєток. Колись, у давні часи, панськими вважалися ті посполиті, які сиділи на панській землі або сіяли на ній, вони ходили на панщину, всі інші платили десятину, хто чим міг – садовиною, городиною, рибою, худобою, яку випасали в лісі, бортним медом – тримати свої борті не заборонялося нікому. Але потім настали важкі одміни, борті одібрали, пасовиська та ліс пан проголосив своїми, навіть вольним козакам стало ніде ступити, мусили йти на панське, колись – своє, козацьке поле й відробляти за нього. Мій батько поля в пана не взяв – не хотів робити на землі – тинявся на панському дворі – гучком, загонщиком на полюваннях, весляром на ставках, навіть водив на ретезях зграю панських гончаків, називав себе козаком, але за козаків нас уже ніхто не мав, і мені довелося починати з пастушків на панському подвір’ї, а потім волею випадку опинився в надвірній варті. Лишатися в Терновій Долині мені не можна, Пиво не подарує, що я нахвалявся помститися за смертельну кривду, а може, він знає й про те, що отамо, на Хортиці, я стояв проти нього й навіть утікав на його коневі. Я вже й зараз непокоївся, й запитував матір, чи вона не розказала кому-небудь про мене, вона ж мене заспокоювала: розказала тільки сусідам, хутірським, вони ж бо таємниці не викажуть – ми всі далекі родичі, живемо, неначе одне сімейство. Отець Павло також не скаже нікому, мати його об тім просила – вона в мене вельми розумна.

Ми сидимо на призьбі, й вона спогадує рід свій, родичів, сусідів і всіх сільчан, розповідає, хто коли й на кому женився, хто були свати, коли народилися діти – все-все, про кого не запитай. Коли будували церкву, коли ремонтували, пам’ятає всілякі придибенції, злі та добрі випадки, і всі мої кабеші, всі хвороби, – і я бачу й розумію, що вона живе тільки мною, й мені знову стає до сліз шкода її. Жалію неньку, а думаю… думаю про Мальву, бачу її усміхнене лице, її тонкі, білі руки, й бачу маленькі, сухі, поморщені руки, складені в пелені. Ми дивимося на дорогу, сонце хилиться на захід, плутається у вишневому гіллі, бризкають червоними іскрами черешні в саду, туркоче в лісі горлиця, з паші йде череда, й курява стелеться на гречки, згори їде гарба з хмизом, погонич хреститься, щоб не перекинутись, корови та вівці, які йдуть з паші, заникують у наш город, і мати йде їх проганяти, а потім скаржиться на сусідку, вреднючу Горпину, котра не одвертає корови од городу, а вночі никає по ньому, никає по нашому подвір’ю, позбирає всі яйця, які знесли кури, позриває перші черешні та яблука… Я обіцяю впіймати захланну Горпину й підкувати, й ми сміємося. Бо ж колись давно толочила наш лужок біла кобила, і я упіймав її, привів на своє подвір’я, господар не знаходився, і я підкував кобилу, а пройшла чутка, що на сусідньому хуторі, Дяківцях, у чоловіка заслабла жінка, не злазить з печі, прийшли до неї родичі, аж вона кована на всі чотири – підкови на руках і на ногах. Кобилу я розкував – підкови мої, власні, й відвів на хутір, віддав господарю, й поралася в дворі господиня… без підків.

Ми з матір’ю знову сміємося.

Пізно увечері по вулиці їде панський осавул, посіпака, стукає нагайкою у вікна, горлопанить так, що чути за верству: «Гей, виходьте завтра на роботу, та рано виходьте, бо будете биті…» Мати розповідає, що він нещодавно напився до дідькових ріжок, забрів уночі на кладовище й гукав: «Гей, ви, вставайте, ідіть на роботу…» Оповіли панові, той сміявся: «Молодець, цей і мертвих підніме».

Хоч до нас осавул і не заїжджає – мати вже стара для панської роботи, – одначе я про всяк випадок ховаюся у вишняку.

…Вночі зорі падають мені в зіниці. Лежу в санях на погрібнику, бачу крізь нехворощану шалину, як висуває з-за хмари ріжки місяць і щось мріє в саду під лісом, а на білі гречки лягає срібний серпанок, й пропливає над садом кругла, з довгим, недоладно причепленим хвостом птаха – неясить – таємнича й віща, а потім плаче в лісі. Віщий птах, віщі його плачі. Я думаю про те, що було б добре звікувати в оцьому куточку під лісом, але те мені заказано, мушу шукати іншого місця, іншого поля й іншого лісу. На Запорожжя я більше не поїду, мені б тільки дізнатися, чи вирвалися з ляських лещат козаки, з свого боку я для того зробив усе, що міг. Нехай простить мені товариство, що полишаю його, серце має свою волю, а козак свою долю. Вона усміхнулася мені, і маю бути їй вдячний за те. Світ широкий, десь та знайду куток. Заберу Мальву, заберу матір… Мальва на новому місці посадить мальви. Або забере ту, яка росте в неї під вікном. І насіє чорнобривців, королевого цвіту, цар-бороди. А я викопаю криницю. Цю криницю, що в нас у пониззі городу, копав мій дід. Одного разу батько такої, як ось ця, ночі вертався з шинку й побачив біля криниці панича в червоному жупані. Батько зняв шапку, вклонився паничеві, а той ні сіло ні впало як зарегоче й шубовсть у криницю. Тільки підківки, а чи, може, копитця, зблиснули. Кілька днів наші ходили по воду до сусідів, а тоді батько й каже: «Вода наша, то й чорт наш», і почали брати воду з своєї криниці.

…Мені чомусь стало трохи сумно й трохи шкода полишати наше таке гарне обійстя, нашу криницю з нашим чортом, наш сад з нашою нічницею, але подумав про наші ось тут кривди й нашу недолю й одгорнув ті думки. Про Мальву ж думав повсякчас. Я ще ніколи не припадав так думкою до жодної жінки. Жіноцтво я люблю. Та й хто його не любить. Але ще жодного разу не був по-справжньому закоханий. Вже думав, що й не покохаю нікого… І аж печалився з того. І ось…

Кілька разів навідував мене дід Хиндя, сусід, сідав на перекинуті догори дном, тріснуті посередині ночви, розкурював люльку, запитував:

– Добре тобі в козаках?

– Як вам сказати… Добре там, де нас немає.

Дід Хиндя досугий, маленький і вже не сивий, а жовтий, але той рудаво-жовтий пушок тримається на голові міцно, дідок жвавий та моторний. Колись він побував за порогами й тепер розпитує, що там та як. Я напередодні видер кілька гнізд диких бджіл, пригостив діда медом. Він їв хліб з медом, зубів у нього не було, самі пеньки, він загрібав скибкою мед і жував, не міг прожувати, й мед стікав йому по бороді.

– А в нас зовсім життя не стало, – журиться дід. – За пана Ходоровича ще можна було кудись сховатися і якось перетривати. Десятину брав або два дні панщини, косили сіно, в лісі дозволяв і деревину спиляти. А теперечки ні в ліс, ні на луку, ні на став. А лютості в ньому!.. «Утоплю. Замордую. Повішу». І топить, і вішає. І ні сховатися од нього, ні обдурити. Все знає, все бачить… З нашого ж, бач, кореня. У католики вихрестився… І батька та матір повихрещував у католики… В могилах… Тепер – уродзоний. Невже не знайдеться на нього гострої шаблі?

– Знайдеться, – кажу впевнено.

До мене лащиться песик Пундик, лягає на спину, підгинає лапки, просить, щоб почухав під горлом. З першого дня признав у мені хазяїна, не відстає ні на крок, спить на погребі під саньми. Він і справді схожий на підрум’яненого пундика – круглий, жовтий, шерсть густа, в рудуватих підпалинах, на грудях біла пляма, швидкий, хитрий і розумний. На кожну небезпеку, на кожну тривогу у нього інший гавкіт – на людей, на осавула, на вовка, на кота. Пундик – єдиний пес на цілий хутір, усіх інших порозривали вовки. Влітку Пундик навідується то до млина, де може поживитися чимось від помолців (одного разу поцупив кільце ковбаси) або хоч обметиці вхопить та водиці з ставу поп’є, то до кузні, заникне і в ліс, узимку ж не відвихується з двору ані на крок і ночує тільки в сінях. Не бігає навіть у село в тічку.

– Вже такі собачі красуні прибігали сюди до нього, такі красуні, – розказує дід Хиндя, – то він пограється, справить своє діло, проведе невісту до плоту й назад. Вовчиця його зманювала… Я якось уранці по слідах роздивлявся… Зграя ховалася за дерезою в засаді – витовкли сніг до землі, – а вовчиця до плоту бігала… Підманювала. Пострибає, помахає хвостом, і до дерези… А Пундик – у сіни.

Пундик махає хвостом, його очі-намистини блищать, розуміє, що мова про нього. Дошпетний пес, я його неодмінно заберу з собою.

…Мальва сниться мені ночами, сниться жаско, соромітсько, в жарких любощах зі мною, я дедалі більше втрачаю спокій, я вже достатньо очуняв, достоту дужий, щоб податися назустріч своєму щастю, своїй долі. Мати відчуває, що зі мною щось коїться, кружляє довкруж мене, неначе чайка над викинутим з гнізда пташеням.